Глава 11

Ми почали спокійно(тут увага, адже це дійсно нетипово) розмовляти і я навіть виявила, що він не такий безнадійний, як думала. Звісно, що спільних тем для розмов у нас практично немає. Ми не любимо одне і те саме, оскільки мені подобається «Рівердейл(але не третій сезон), а йому «Надприродне».  
Я пробувала дивитися цей серіал, але там же стільки сезонів! Можливо, в той час, коли я хотіла його подивитися, була ще просто не готова. Не все одразу. Варто буде знову знайти його і, якщо я не помиляюсь, то брат брав перший сезон на прокат. Колись батьки теж так робили, брали якийсь фільм, вмикали і всі разом ми йшли до їхньої спальні, сідали там на підлогу, вкрившись покривалами та дивилися його.  
Знову ж таки, Деніелу імпонує братова група, а як на мене... Вони звичайні. Зараз таких багато. Ну так, в них класна музика, вони добре розбираються в своїй справі, але все ж... Це не мій стиль і все. 

Тільки зараз важливо те, що нам вдалося проговорити близько години, поки ми їхали і ще не було жодного казусу, який би заставив нас сваритися!  

— До речі, я вже знаю, яким буде моє перше бажання.  

А ні, забудьте. Його диявольська сутність все ще тут.  

— І яке ж? — закочую очі.  
— Потім скажу. Не хвилюйся, нічого не законного.  

Звісно, що ні. Все таки він військовий і таке інше. Скільки йому років? Деніел служив разом з хлопцем Фей, але не обов’язково, що вони одного віку. Я думаю, приблизно 22-23. Якось так.  

В момент, коли я діставала телефон з рюкзака, фари зустрічної машини різко засвітили прямо мені у вічі. Здається, я почула пронизливий крик і він належав мені. Більше я нічого не знаю, оскільки саме тоді, в очах потемніло і я відключилася.  

— Міс Маккалістер, — кличе мене якийсь незнайомий чоловік, — Рейчел, ви мене чуєте? Відкрийте очі, — просить і я неохоче слухаюсь.  

Відкриваю очі і бачу перед собою чоловіка середнього віку в лікарняному халаті. На його бейджі було написано «лікар Освальд». Намагаюся знову прикрити очі, бо тут надто яскраве світло. 

— Щ-що трапилось? — питаюсь.  
— В вас мало не врізався автомобіль, що їхав на зустріч. Пощастило, що ваш молодий чоловік встиг вивернути кермо і ніхто з вас практично не постраждав.  
— Тоді чому я тут?   

Пробую сама пригадати, що відбулося. І який ще молодий чоловік? 

— Ви втратили свідомість, — пояснює, — Голова не крутиться? Не нудить?  
— Ні, — відповідаю, — Але голова трішки болить.  
— Це через те, що ви вдарилися нею, але судячи з усього, струсу мозку немає. 

Я дивилася на лікаря і поступово з’являлися картинки: нашої поїздки, сміху Деніела і останнє — світло фар... Я спробувала роздивитися все, але вже зрозуміла, що хлопця тут немає . 

— Де Деніел? — лякаюсь, забуваючи про слова лікаря, які він сказав швидше.  
— Сидить біля палати.  

Я подивилася довкола і побачила лише дві речі, які мене зацікавили: телевізор і вікно. Зараз на дворі падав сильний дощ і краплі води розбивалися об підвіконня.  
Е-е-е... Якого чорта я в окремій палаті? Не пригадую, щоб платила за себе.  

Двері відчиняються і заходить Деніел. Не знаю, під яким поривом, але я простягаю руки, щоб обійняти його. Хлопець сідає навпроти мене, на ліжко і акуратно ставить свої руки мені на спину. Здається, зараз в мене будуть проблеми не лише з головою, а й з серцем. Воно швидко б'ється через страх, що він теж міг постраждати. 

— Ти як? — шепочу, стискаючи його шию.  
— Я нормально, а ти? — відсторонюється і бере моє обличчя в свої долоні. «Каштанові» очі стурбовано дивляться на мене, — Ти втратила свідомість, чорт, я думав...— розбурхує своє волосся. 
— Все гаразд, — намагаюся спокійно говорити, але в самої в душі сидить маленький чортик, який хоче зруйнувати все всередині, — Ти знаєш, хто на нас наїхав?  
— Хлопець. Йому шістнадцять і він був п’яний. Пощастило, що стало розуму на те, щоб не поїхати, а взяти тебе і відвезти в лікарню, поки я дзвонив його батькам.  
— А в поліцію? — хриплим голосом питаю і прокашлююсь, — Ти подзвонив в поліцію?  
— Хотів, — зізнається.  
— Я розумію, йому ж лише шістнадцять, — говорю, не відпускаючи Деніела. 
— Справа не в цьому. Навпаки, може саме арешт допоміг би йому. Але, коли я побачив, як злякано він на все дивиться... Він би не витримав там і дня. Та й батьки його погодилися заплатити за ремонт, хоч моя машина майже неушкоджена, — посміхнувся. 
— А я вже подумала, що ти знаєш, що таке жалість, — тихо сміюсь.  

Лікар і медсестра, яка стояла біля ліжка, пішли, залишивши нас на самоті.  

— Але, Деніел... Чому я тут? — натякаючи на платну палату.  
— Думаєш, я б залишив тебе там, серед інших? — зморщується і в нього на лобі, між бровами з’являється вертикальна лінія. 
— Зі мною ж нічого страшного не сталося, — кажу, мало не радіючи його турботі.  
— А якби сталося, то Коул мене б вбив. Тому досить нити і піднімайся. Я не буду платити за два дні, поки ти нарешті, виспишся.  
— Я тут два дні? — шаленіло запитую.  
— Ти тут годину, плюс дорога сюди. Але я не знав, коли ти отямишся, тому й довелося платити за цілу ніч і завтрашній день.  
— Ідіот, — зітхаю, крутячи головою, — А де ти гроші взяв? — прищурюю очі, — Ви, військові, багато заробляєте? — а це вже було запитано з цікавістю.  
— Не твоє діло, — швидко міняє своє добре ставлення на звичайне і піднімається, — Давай, підйом і поїхали додому.  
— В сенсі додому? — дуюсь, — А концерт?  
— Ти проспала його, — єхидно відповів та вийшов за двері.  

Якого. Дідька. Я. Ще. Не. Прибила. Цього. Злого. І. Нестерпного. Хлопця?!  

Ну хоч не доведеться виконувати ті ідіотські три бажання.  
 

Я піднялася і в мене трішки закрутилася голова. Втім, взяла рюкзак з крісла, що стояло біля стіни і вийшла.