Глава 10

Ви любите спойлери? Я не завжди. Залежить від ситуації. Але цього разу не стримаюсь, тому скажу: на концерт ми не потрапили!  

Все почалося цілком нормально. Прийшла Фей і Ксеня, допомогли мені вибрати наряд: чорні джинси з блискучим сірим топом, волосся я накрутила, але косметики майже не наносила. Навіщо? Стояти я там не збираюся, бо хочу танцювати, а якщо я це робитиму, то з тієї косметики нічого не залишиться.  

Деніел приїхав без п'ятнадцяти дев’ята. Дівчата через вікно стежили, як я сяду в його машину(так і не дійшло в нього мотоцикл чи авто?) і потім написали, що надіялися на щось більше.  
Я ж, просто підійшла до машини, відкрила її(а ви думали в нього вистачить рицарства, щоб відчинити дамі двері?) і сіла. Ми рушили, майже не розмовляючи, що теж дивно. Я очікувала, що він буде підколювати мою рожеву шкіряну куртку. Просто я не знайшла іншої! Підозрюю, що Ксеня причетна до цього зникнення, але розбиратися з нею не було часу.  

Тож, дорога. Я ввімкнула в навушниках звичайну мелодію гітарних струн. В мене багато такого, все ж я казала, що не сильно прив’язана до музики, але мені подобається її слухати час від часу. Тому я і їду на концерт, за атмосферу і емоції, які я отримаю там. І все таки, живі виступи для мене прекрасні.  

Деніел вів авто, паралельно розглядаючи все довкола, мельком правда, але все ж дивився так, ніби вперше бачив.  

— Ти давно тут не був? — здогадуюсь.  
— Типу того, — киває, — Служба в армії не дуже давала можливість повертатися додому, — ділиться.  
— Ти все ще служиш? — дивуюсь.  
— Контракт, — пояснює, — Я продовжив його тоді, коли... Райлі загинув.  
— А ви були в одному підрозділі?  
— Спецназ, — коротко відповідає.  

Райлі теж. Отже, вони як мінімум знайомі і як максимум...(згадую, як він побив того хлопця на поминках Райлі...) Схоже, що вони були хорошими друзями.  

— Тому ти й не приїжджав? — продовжую питатися, намагаючись хоч щось дізнатися по нього, — Я жодного разу тебе не бачила.  
— Я був на похоронах, але тоді ні до кого, крім його матері не підходив і зразу ж поїхав назад.  

Я спробувала пригадати чи могла бачити його, але ні... Тоді я стояла разом з батьками, братом та сестрою. Було не до того, щоб розглядати когось.  

— Але я тебе пам’ятаю, — раптом з усмішкою каже, — Правда, молодшою. Я вже давно знаю Коула і колись ви разом прийшли на репетицію його групи. Вони тоді ще тільки починали разом грати. Ти була з такими смішними хвостиками, в тебе ж і волосся тоді таке коротке було...  

В моїй пам’яті, мабуть, стався збій. Але зрештою, в нас було багато таких винятків, що Коул брав мене з собою(ну знову ж таки, батьки мають велику силу) і на їхніх репетиціях теж повно народу сиділо. Все таки, дівчатам подобалося думати, що вони круті з ними, а хлопці приходили туди, щоб не залишатися в стороні. Тому я й не пам’ятала всіх, кого бачила.  

— Чесно? — розсміявся Деніел з того, що я це сказала, чим розізлив мене. Я, що жартую?! Не люблю, коли сміються з моїх слів! Хіба, я намагалася сказати щось смішне, — Ти вилила на мене стакан з пивом, — продовжив і смутний спогад все ж «намалювався».  

*** 
Музика лунає настільки голосно, що в мене розболілась голова. Йду на імпровізовану кухню(просто невеличкий столик зі шкідливою їжею і кулер)  неподалік , щоб влити собі води і покинути цей гараж.  
До мене підходять якісь дівчата на пару років старші, вони були надто веселими і я не розуміла, що з ними таке відбувається.  

— Все добре? — питаюсь, намагаючись бути ввічливою.  
— А? — перепитує одна з них.  
Кожна з дівчат мали на губах одну і ту ж помаду — червону. На обличчях яскравий мейк і від них йшов якийсь дуже неприємний запах. Блондинка, та що й перепитала, жувала щось і підійшовши ближче дихнула так, що я мало не впала від перегару, який вийшов з її роту.  

— Ти, що тут забула, малявка? — не дружелюбно запитує.  
— Я...— лякаюсь їхніх поглядів, які не обіцяють мені нічого доброго. В будь-якому разі, вони вже щось задумали, — Я вже йду.  

Вона ловить мою руку і розвертає до себе, гидко посміхаючись.  

— А що таке? Не подобається наша компанія? — дівчина торкається моїх маленьких хвостиків, — Звісно, батьки ж тобі, мабуть, кажуть, що не можна спілкуватися з такими поганими дівчатками як ми, — перекривляла голос, як їх здалося, моїх батьків.  
Її подруги розсміялися, а я злякалась сильніше.  
— Хочеш спробувати? — простягає мені червоний пластиковий стакан.  
— Н-ні, — боязко відповідаю.  
— Ні? Впевнена? — проводить стаканом біля мого носу і я чую запах, який йде звідти. Не можу зрозуміти, що там, але думаю вони всі вже добряче випили той напій.  
— Так, — більш твердо говорю, але вони й не думають відпустити мене.  
Дівчата стають в коло, не даючи мені можливості втекти. Якось, вони таки запхали мені в руку стакан, але я не пила того, що було в ньому. Кожна з них починає обзивати мене по типу: «Бридка мавпа», «Хороша донечка», «Братова причепа». І головне, що дівчата говорять це з такою огидою, що я розумію, якої вони думки про мене. Мала, дурна, постійно ходжу за братом і намагаюся слухати батьків.  

Мені стає так боляче від тих слів, що я просто плачу. Сльози застилають очі і я прикладаю руки до обличчя. Несподівано ми чуємо якийсь звук в стороні, але мені не хочеться дивитися, що там відбувається.  

До мене хтось підходить і бере за зап'ястя,, намагаючись відірвати руки від лиця. В мене досі той клятий стаканчик в руці і я не знаю, чому ще його не відпустила.  

— Не слухай їх, — сказав хлопчачий голос і я відкрила заплакані очі.  

Відсахнулася від незнайомого мені хлопця, але він обережно стримав мене за плечі. В нього коротке волосся, темно-каштаново кольору. А можливо, це просто світло так падає, бо мені здається, що воно чорне. 

— Я нічого тобі не зроблю, — обіцяє, але в цей момент я замічаю, що брат з’являється позаду незнайомця і йде до мене швидким кроком.  
Тепер я не знаю, що очікувати від нього. Може він злиться, тому що я плачу? Не можна дати йому побачити це.  

Впускаю стакан і забризкую джинси хлопця, а сама встигаю відскочити та побігти геть, різко розвернувшись. Не хочу, щоб хтось ще бачив мене такою. Коул більше ніколи мене з собою не візьме і навіть батьки не зможуть його заставити.  

*** 
Згадала! Я його тоді не роздивлялася, але той фрагмент все ж показався. Насправді, після того, Коул, здається, навіть краще став відноситися до мене. Ну вже бодай не кричав кожен раз, як я щось його питала. Правда, я бачила, що часто набридала йому, але щось заставляло стриматися і мовчки змиритися з тим, що я була поруч. Ще багато разів я приходила до них на репетиції, але після того випадку, трималася подалі від всіх, як мишка. Робила все, щоб мене не замітили.  

— Це сталося випадково, — говорю Деніелу.  
— Я знаю. Ти тоді сильно злякалась... 
— Чому ти допоміг мені? — перебиваю, — Ти ж міг пройти мимо. Я не знаю точно, але думаю, що більшість, хто чув мій плач так і зробили.