Глава 7

Поки дівчата насолоджувалися «швидкою їжею» я дістала телефон і захотіла знайти Деніела. Думаю, що якщо він є в «інсті», то точно стежить за Коулом, ну або брат за ним. За що Коула можна любити так це за його нещасних 33 людини, за якими він стежить. Взагалі, брат має один акаунт і він приватний, оскільки хлопець не хоче, щоб йому могли просто так писати незнайомі люди. Крім того, він нічого не виставляє з фотографій. Лише іноді можна побачити в історії, як проходить їхній концерт і таке інше. Але при умові, що їх виставлять хтось з хлопців, захопивши телефон брата. Та як би я не старалася, а Деніела так і не знайшла. Або в нього теж один з приватних акаунтів за якими стежить Коул, або він просто не має акаунту в інстаграмі. Може це й на краще.  

— Народ, — каже Фей, доїдаючи свій бутерброд, — А коли група вашого брата знову буде виступати в нас? Жалко, що я тоді не пішла, — і стріляє поглядом в мене. Звісно, я ж не дозволила їй бути присутньою при тому, як я «спілкуватимусь» з містером Рейном.  
— Не скоро, — відповідає сестра, хрустячи чіпсами, — Але в будь-якому випадку, скажи йому і він дістане тобі пропуск.  
— Я знаю, але не думаю, що в мене вийде вибратися в інше місто. Скоро ж екзамен, — засмучується дівчина.  
— Прикро, але ти нічого не втрачаєш, — каже Ксеня.  
— Чому це? — не розуміє Фей.  
— Вона просто так говорить, щоб втішити себе, адже Коул не любить, коли ми буваємо на їхніх виступах, — закочую очі, а сестра фиркає.  
— Теж мені, король, блін.  
— Авжеж. І ми його піддані, — саркастично відповідаю.  

Ми поїхали разом з Ксенею в її танцювальний зал, щоб подивитися на їхнє тренування. Насправді, мені подобається тут бувати, але причина не лише в танцях сестри. А в одному хлопці, який мені подобається. Він, можна сказати, головний в їхній команді.  
Але сьогодні був не мій день і він не прийшов. Тому ми з Фей сиділи на підлозі, дивлячись як решта членів команди виконують різні рухи, танцюють і просто весело проводять разом час. Я розумію, чому сестра колись казала, що вони теж її сім’я. Тут вона така ж, як і з нами вдома: проста, мила і своя.  
Фей вмикала смішні відео, з яких ми буквально ржали. Це взагалі культурно так говорити по відношенню до дівчат? Ну і по фіг.  
Залишивши Ксеню в залі(ми їй заважали і вона нас вигнала), відправились в метро. Там нам вдалося сісти і продовжувати дивитися кумедні історії з одною парою навушників на двох. 

З тих вихідних минуло кілька днів. І що робила я в день четверга? Стрибала по дому намагаючись натягнути на себе кляті джинси! Я запізнювалася і тому робила все швидко, але погано. Дідько, от вам і «ще одна серія».  
Батьки й досі не приїхали. Вони сказали, що затримаються ще на тиждень, оскільки до них приєдналися дядько Глен з жінкою. Мені це не дуже сподобалося, бо я скучила за ними, але я розуміла, що їм це потрібно. Все таки вони багато років не дозволяли собі таких поїздок через нас.  

— Піднімайся! — кричала до сестри, якій байдуже було до того, що ми запізнюємось на уроки.  
— Відвали, — бурмоче, намагаючись прикритися покривалом.  
Це мене порядком виводить, тому я різко стягую з неї покривало, беру одну з подушок і легко, але чутно, вдаряю неї по голові сестри.  

— Я сказала: підйом! — повторюю.  
— Відстань. Я сьогодні не піду.  
— Ну і добре, — говорю, — Мама подзвонить, сама будеш пояснювати.  

Я не маю часу на її капризи. Швидко збігаю по сходах вниз і наостанок хапаю печиво. Ріна осудливо дивиться на мене, але нічого не каже, адже розуміє, що я просто не маю часу. В такі моменти мене краще не злити.  
Знаєте, в чому мені далі пощастило? Машина то на щорічному ремонті, щоб їй! Брати іншу я не хотіла, оскільки звикла тільки до тієї, що батьки подарили нам обом з Ксенею. Та й тато б не дозволив своїх «дорогоцінних» використати в моїх цілях. Таких як, дістатися до школи. Словом, довелося дзвонити до Коула.  

— Чого тобі? — хрипло говорить в трубку брат.  
— Де ти є? — у відчаї питаю, — Мені потрібно, щоб ти підвіз мене. Благаю! — кричу, стоячи біля воріт.  
— Здуріла? Таксі викликати важко?  
— Важко! Його чекати дві години. Давай їдь! 
— Попроси містера Конора, — шукає любі шляхи не підніматися з ліжка чи де він там. 
— Він взяв вихідний, — нию, розуміючи, що якщо запізнююсь, то ніхто не дасть мені можливості написати той клятий тест з математики! — а Ріна не вміє водити... 
Розуміючи, що виходу немає, брат здається і сказав, що за кілька хвилин буде. Я щасливо видихаю, але все ще переживаю на рахунок того, чи встигне він за кілька хвилин дістатися зі своєї квартири? Надіюсь, що він не там зараз, бо звідти є куди їхати.  
На дорозі біля мого дому зупиняється сірий Вольво. І це не машина мого брата. Вікно з пасажирської сторони опускається і я бачу, як водій спеціально нагинається, щоб я могла побачити його.  

— Таксі замовляли? — питає веселий голос Реда. І як він може бути таким, якщо ще так рано?! Цей хлопець все більше і більше мене дивує.  
— Так, але не такого водія очікувала, — зізнаюсь, сідаючи біля нього. Взагалі, вони ж живуть в одному домі з Коулом, то як він встиг? Скоріш за все, Ред просто ночував не в своїй квартирі. 
— Є заперечення? — дивується хлопець.  
— Пф, — фиркаю, — Ніби в мене є вибір. Будь-ласка поїхали вже, — буквально благаю, бо запізнитися мені аж ніяк не можна. Математичка і так постійно злиться на мене.  
— Спокійно. Ми швидко домчимось, — обіцяє гітарист.  
— До речі, а де Коул? — прищурюю очі, спостерігаючи за водієм.  
— Я ж казав, що вона шпигувала за ним, — звучить раптом голос з заднього сидіння.  
— Боже! — видихаю, знову злякавшись цього ненормального!  
— Ми ж вже знайомі, Рейч, — зітхає, — Можна просто Деніел.  

Клянусь в мене в цей момент око почало сіпатись від злості і нервів. Він ще може жартувати? Налякав тут мене, а тепер сміється з цього?! 

— Добре, Деніел, відстань від мене і повертайся до свого, думаю, цікавого заняття на задньому сидінні! — випалюю і Ред починає голосно сміятися. Йому так смішно з того, що я ляпнула, що хлопець навіть вдаряє кілька разів по рулю. 
— Ц, — цокає хлопець, — Як можна бути такою нервовою? — ставить риторичне питання, але я вирішую на нього відповісти.  
— Я така тому, що немає чого мене лякати! 
— Як я тебе злякав? — здивувався хлопець.  
— Тим, що я тебе навіть не бачила, коли сідала в машину!  
— А це вже образливо, що ти не замічаєш мене, — надуває губи, витягуючи нижню і тепер водій сміється й з цього, побачивши його жест в дзеркалі. Ну й клоун!  
— А ви знайомі? — в перервах між смішками питає.  
— Нажаль, — кажу.  
— Погоджуюсь, — підтверджує і лягає, розтягнувшись повністю на задньому сидінні. Втім, через його зріст йому не зовсім це вдається, тому ноги просто собі звисають. Але схоже, хлопця це зовсім не хвилює.  

Я замовкла, і вдала, що налаштовуюсь на контрольну. Але насправді, відвернулася до вікна, дістала телефон і так, щоб не було видно, поставила сенсор між сидінням і дверцятами. Та натомість я могла розгледіти в екрані, як Деніел приклав руку до голови, закриваючи обличчя. Здається, він дуже втомився. І чим же вони всі займалися, що тепер ледь живі? Тільки Ред вселяє надію, що все не так страшно, як може здаватися. Несподівано, Деніел забирає руку від обличчя і його очі відразу натикаються на мої в відображенні на екрані. Хутко ховаю телефон в рюкзак і сильніше кутаюсь в тонке бежеве пальто.  
— Все нормально? — питає Ред і я просто киваю.  

Цілу дорогу я могла відчути його погляд собі в спину. Навіть через сидіння.  
Ага, аякже. Він по-вашому хто? Якийсь супер герой, що має такі здібності? Та навряд вже! Лише перед тим як вийти з машини, коли Ред під’їхав до школи, я кинула погляд назад. Деніел все так же лежав тільки цього разу я змогла замітити хитру посмішку на обличчі, що говорило про те, що він точно впіймав мене за підгляданням.  
Я вийшла з машини, попрощавшись з Редом, і під здивовані погляди інших учнів на паркінгу, пішла всередину школи. Ідіоти, ще почнуть всякі чутки пускати. Байдуже! Хай говорять, може хоч тоді в них язики відсохнуть!  

На контрольну я встигла, але думаю, не варто говорити, що думки займали зовсім не довбані ікси, синуси, косинуси та решта жахливих і лякаючих математичних значень. Чесно, навіть згадувати про то все не хочу. Прийшла, написала — вже добре, а як написала... Ну, як Бог велить...