Глава 5

Тримаючи в руках книгу «Ловець у житті» Селінджера, я роздивлялася різні закладки на сторінках. Коул читав книги особливим принципом. Це я від нього, до речі, навчилася так робити. Ми брали закладки і ставили їх на тих сторінках, в яких було щось, що можна пошукати в інтернеті для кращого розуміння. Це могла бути проста фраза, яка здалася незрозумілою, можливо, якесь місце, яке ми дуже хотіли знайти або ж прості дати. Таким чином, потім ми перевіряли чи правда таке є, чи це все ж звичайна вигадка автора. Щодо дат, там все складніше, нам часто потрапляли до рук книги, які написані в певний період час, вірніше про той час і багато разів було таке, що є деякі розбіжності.  
Словом, мені так найбільше подобалося читати навіть, якщо це займало багато часу. Зрештою, тоді я краще зрозумію книгу і її певні фрагменти. До того ж, я часто виписувала імена героїв, другорядні персонажі і для чого вони взагалі з’явилися у книзі, крім як збільшити об’єм сторінок.  

— Рейч, — Коул заходить в свій кабінет, який вже дуже нагадував той, що був в нашому домі. Тільки цей менший. 
— Що? — повертаю книгу на поличку, обіцяючи собі, що прочитаю її.  
Насправді, ми проходили Селінджера вже давно, але я не читала всю книгу. Тільки короткий переказ по якому і написала есе. Мені пощастило, що воно не сильно впливало на основну оцінку.  

— Мама дзвонить. Пішли, вона по відеозв’язку.  
Я виходжу з кабінету, прикривши двері.  

Ноут Коула стояв на журнальному столику перед диваном, тому ми зручно вмостилися і ввімкнули камеру.  

— Привіт, як ви? — відразу питає мама. Вона усміхається, схоже, вони щойно зайшли в номер. Тато ще тільки кричить через щось.  
— Ми в нормі, — весело відгукується Коул, — А от у вас там, що?  
Мама повертається і підвищує голос на тата через, що він нарешті звертає увагу на нас, притихлих.  
— Та ось, тато замовив собі якесь вино, спробував його і тепер намагається довести, що це не його замовлення.  
— Це моє замовлення! — протестує тато, чиє обличчя теж з’являється в екрані, — Але це не те вино! Я його пробував і знаю, яке воно має бути на смак!  
— Де ти його пробував? — вже дратується матуся, — Це ж те, що тобі привіз Глен? Я тебе прошу, — закочує очі, — Він міг просто пляшку десь дістати і влити туди самого звичайного червоного вина!  
— Кажеш, Глен мене надурив?! — заводиться тато.  
Ми переглядаємось з Коулом і сміємося з цієї ситуації.  

Справа в тому, що дядько Глен — хороший татів друг. Він навіть казав, що якщо в нього народиться донька, то вона стане дружиною Коула, щоб вони породичалися. Вона народилася, але Коул відмовився від такої участі і мама підтримала, бо його донька... Дивна і в неї два верхні зуба такі великі, на відміну від решти. Виглядає так, ніби вона легко може загризти тебе. Б-р-р... Тому ми й раділи, що татові тут стало розуму погодитися, що вона заслуговує на когось кращого, ніж Коул(а йому байдуже було, що сказав тато, тільки б ніхто не пробував їх одружити).  

Словом, я вела це до того, що тато і дядько Глен дуже близькі і тому образу в сторону Глена тато сприймав в свою сторону. А маму це не хвилювало, вона озвучувала все, що хотіла і тут з нею ніхто не сперечатиметься.  

— Так, — спокійно відповідає мама, не реагуючи на татові випади.  
— Добре і чому ти так думаєш? — невинно поцікавився, знижуючи тон.  
— Бо це не вперше! — а мама все ж викрикнула, — Він на Різдво приніс пляшку коньяку, в якому був зовсім не коньяк, а шампанське!  

Ха-ха-ха. А я це пам’ятаю... Мама тоді хотіла спробувати коньяк разом з колою, тато казав, що так дуже смачно. Вони переливають цю дивну рідину, яка тим не менш, була необхідного янтарного кольору. Мама пробує і відразу плюється.  
— Що таке? — незрозуміло перепитав тоді тато.  
— Це дитяче шампанське! — кричить мама і з палаючими очима дивиться на дядька Глена.  
— Ем... Ну... Це просто такий смак, — пробує виправдатися, але вже получає підзатильник від своєї дружини.  
— Ти де подів коньяк, скотина така? — звертається жінка до нього.  
— Так...— розводить руками, — На роботі був корпоратив, треба було щось принести.  

Ух, скільки нових слів тоді тринадцятирічна я, наслухалася. Мама висловлювалася красиво і з почуттям, дружина дядька Глена теж не відставала з метафорами і погрозами. А тато тоді пробував пролізти під столом, щоб не попасти під гарячу руки мами. Втім, йому це не вдалося.  
— Куди зібрався?! — кричить матінка і б'є тата рушником.  
— Ай! Я ж не знав, що там шампанське!  
— Ти довірив йому купити напої на сьогодні! — не розгубилася мама.  

Ех, які часи, які часи. Згадую і посмішка від вуха до вуха. Та зараз вони теж оберти не збавляють і вміють нас розвеселити лише парою фраз.  

— Агов! — вигукує Коул, заставивши їх припинити кричати один на одного, — Ксеня приєднується, — говорить і вони заспокоюються та знову сідають поруч на ліжку в номері.  
— Привіт, — шепоче сестра. Її обличчя ледь видно через те, що так темно.  
— Ти чого так тихо говориш? — підозріло цікавиться тато.  
— Я в Джен. В неї вже всі сплять, — пояснює і заходить, здається у ванну. Вмикає світло, прислоняється до стіни і сідає на підлогу, — Ви там що? Як Італія? — питає з цікавістю вже нормальним голосом.  
— Та все добре...— ніяково відповідає мама.  
— Ага, добре, — вставляю своє слово я, — Мама щойно сварилася з татом через те, що той сварився з офіціантами, чи з ким там, через те, що вино не таке, яке він замовляв. А він знає, яке воно має бути, бо дядько Глен подарував йому колись таке вино. І мама зараз доказує, що в тій пляшці могло бути будь-що, адже це дядько Глен, — під кінець розповіді я гучно переводжу подих. Фух.   
— Мама має рацію, — погоджується сестра, — він мені на день народження приніс водичку солодку, доводячи, що там кола, — пригадує і ми хором сміємося, а тато ще більше злиться.  
— Він тобі і золотий кулон подарив, — «стріляє» своїми доказами тато.  
— Так я і не спорю. Але зараз мова не про це, — нагадує Ксеня.  
Всі мовчать, але погляди ми направили на тата.  
— Ну вас, жінок! — врешті, відмахується, — Коул, хоч ти підтримай мене.  
— Е, ні, — піднімає руки біля мене брат, — Вони праві, він ніколи не може купити чогось нормального. І та він купив їй кулон, але в формі корови!  
Гучний сміх знову наповнив цю квартиру. Я побачила, що Ксеня підключила навушники, щоб не розбудити своєї подруги, але вона теж посміювалась. Мама ж не стрималася і вже обійняла тата.  
— Все, не злись, — цілує його в небриту щоку, — Хороший дядько Глен, хороший, правда діти?  
— Так! — ніби першокласники відповідаємо мамі.  

Її блакитні очі зараз світилися таким щастям, що вона могла навіть передати його нам. Хоч і лише через камеру. Наші посмішки відображалися в маленьких «вікнах» і я зрозуміла, як вже скучила за ними.  

— Коли ваш рейс? — питаю, коли всі заспокоїлись. 
— На наступний тиждень. В середу ми будемо дома, — повідомляє тато і ми з Ксенею неймовірно радіємо цьому, — Ви там дім ще не спалили? — грізним тоном питає.  
— Ні.  
— Справді? — включається мама, — То, чому б вам завтра не зателефонувати з дому, а? — хитро просить, — Адже зараз Рейчел в Коула, а ти, Ксеня, в Джен, то як я знаю чи кажете ви правду?  
— Ой, я знаю, що ви дзвоните Ріні кожен день, — відповідаю, закочуючи очі так як раніше зробила мама.  
— Ну гаразд, — здається мама.  

Так ми й провели наш сімейний вечір, поки за вікном знову почав падати дощ. Ми розмовляли, жартували і постійно підколювали тата, поки мама ще дозволяла це робити. Адже зазвичай все так, що сміються або з мене, або зі Ксені. Над Коулом вже не пасує сміятися, все таки він «дорослий».  

Між іншим, братик більше не заставляв мене нічого робити, крім помити посуд і розкласти в кабінеті книги по поличкам. Можливо, він просто втомився, адже раніше він легко міг заставити розкласти мене ту сотню книжок в алфавітному порядку, по жанрах, по об’єму книг і т.д.