Глава 4

Коул, напружено стискаючи руль, вів машину. Він сказав, щоб я сьогодні заночувала в нього, а завтра поїду додому. Тут навіть сперечатися не хотілось, оскільки Ксеня заночує в подруги, а сама я вже не хотіла залишатись.  

— Ти подзвонив до Ріни? Треба, щоб хтось наглянув за собаками, може вона знайде якусь людину, — перериваю тишу, звертаючись до брата.  
— Я їй написав. Не було часу подзвонити, — відгукнувся хлопець.  

Я почала заломлювати пальці, думаючи чи варто зараз запитати його про те, що сталося, чи ні.  
— Коул, чому вони побились? — все ж цікавість перемогла. Ніяк не вдавалося забути той розлючений погляд, ніби постраждалий хлопець не менше, як вбив когось.  
— Не лізь в це, — радить брат.  
— А як я хочу залізти? — злегка сміюся, але в Коула не було й натяку на посмішку. Брат і досі сидів серйозний, — Розкажи! — прошу його.  
— Тут немає, що розказувати. Він заслужив, Деніел міг і гірше зробити, якби вони не стримували його, — все ж ділиться.   
— Деніел — це той, хто вдарив? — перепитую.  
— Так.  
— А той, кого вдарили...  
— Олівер, — коротко і ясно.  
— І все ж за що його вдарили? — продовжувала насідати, але брат не піддавався.  
— Тебе це не стосується. Ми приїхали, виходь, — вже не так люб'язно промовив.  

А приїхала я до квартирного комплексу, в якому жив брат. Ми пройшли через пункт охорони і Коул віддав ключі від машини хлопцю звідти, попросивши загнати на паркінг.  
— Звісно, містер Маккалістер, — промовив той.  
Не люблю я такого. Навіть водій, якого Коул відпустив звертається до нас по іменах, без цього місіс і містер. Місіс і містер — це наші батьки, але поки ще не ми. Втім, як я бачу, Коул вже звик до такого.  

Заходимо всередину, відчинивши вхідні двері пластиковою карточкою. Встигаю замітити лаунж-зону для тих, хто тут живе. Там поставлені три доволі великих дивана, навпроти яких столи. Вони розміщені так, що два з них один біля одного, а інший навпроти. Але місця все одно достатньо для компаній.  
З розповідей мами(Коул сам ж нічого не розповість), тут є басейн на останньому поверсі. Сподіваюсь, що Коул дозволить туди сходити.  
Брат впевненими кроками долає вестибюль і заходить відразу в ліфт. Дівчата, які тут я не знаю ким були, можливо це прибиральниці? Або ж як в нас, покоївки? Словом, вони тільки те й робили, що задивлялися на Коула. Прямо хотілося розсміятися в голос і сказати: «Дівчатка, ви й поняття не маєте на що підпишетесь». Гірший характер, ніж в мене, мабуть, тільки в Коула. Втім, вони в нас дуже похожі, тож знаходяться десь на одному рівні. Але, якщо мої капризи деколи виглядають милими, то Коула просто жахливими. Мама каже, що їй здається, ніби ми з'явилися на світ одночасно, але я потрапила в якийсь часовий портал. Не варто на цьому зациклюватися, вона любителька фантастики. Але, наприклад, Коул терпіти не міг, коли хтось ліз в його кімнату( це ще з часів, коли ми жили всі разом). А я все ж від природи така, що люблю нервувати когось. Особливо, його. Наші ранки, обіди, вечори завжди проходили по одному сценарію: ми їли, потім хтось з нас щось ляпне і починалася сварка аж поки татові нерви не лопнуть і він не стукне кулаком по столі. Потім ми б розійшлися по кімнатах, які в нас знаходяться одна біля одної. Мама очевидно мала почуття гумору, адже ванна в нас була спільна. І навіть тут, звісно, не миналося без казусів. Ми могли годинами сидіти там тільки, щоб розізлити одне одного. Хоча при цьому, частіше залипали в телефоні, ніж приймали ванну.  

— Будеш щось їсти? — питає Коул, поки вішає свій пуховик в шафу. Я роблю те саме зі своєю курткою. 
— Не відмовлюся, якщо ти замовиш їжу. 
Він криво посміхнувся, адже згадав, що готує на тому ж рівні, що я і наш максимум — це розігріти їжу.  

Я прийняла душ, змила з себе всю косметику і нанесла простий крем, який завжди ношу з собою. Накинула на себе одну з футболок брата, які відшукала в його комоді. Вона ледь прикривала мій зад, але була широка в плечах. Нормально. Ще й шорти змогла віднайти. Я була схожа на якогось пацана в футболці і завеликих шортах. Мені б ще сланці, скинути пару років і підстригтись. Викапаний Кевін Маккалістер. Зрештою, спільне прізвище в нас вже є. 
Почула звук дзвінка і Коул пішов відкривати. Швидка в них доставка.  

Ми розташувалися на кухні, яка була виконана в стилі модерн. Поверхня кухонної стінки була гладкою і блискучою. Прості чорні, дерев’яні стільці стояли по боках від такого ж столу. Коул поставив на стіл суші і піцу. Я ненавиджу суші, натомість, брат їх обожнює, але радує, що цього разу він і про мене не забув.  
Я заварила нам м’ятного чаю і поставила великі чашки на стіл. Коул відразу схопив свою, адже цей чай він все ж любив, як і я.  

Ми почали їсти, я не могла не повернутися і не поглянути на прекрасний вид міста за панорамним вікном. Не дивлячись на те, що я прихильниця свого будинку, мені тут подобається. Брат вміє вибирати, доведеться це визнати.  

— Прийшли відповіді з коледжів? — мимохідь цікавиться, закидаючи в рот цілий рол.  
— Не питай, — прошу. 
— Отже, прийшли, — констатує факт, — Хоч десь поступила?  
Звісно, що поступила. Залишилося вибрати ту програму, яка мені потрібна, але я й досі не знаю, чого хочу. Здається, нічого. 

— Яка різниця? — огризаюсь мимоволі, — Я поняття не маю, що хочу робити, ким стати і таке інше.  
— Ти завжди зможеш поміняти спеціальність.  
Йому легко говорити, він знайшов справу свого життя і це точно. Він навіть закінчив школу мистецтв по класу музики. Він абсолютно точно весь в творчості, а я? Я ні. Мені не подобається нічого, хоч я і спробувала багато.  
— На що? На яку спеціальність, якщо мої вподобання змінюються з секундою часу? Зараз хочу те, вже за мить інше.  

Коул теж подивився у вікно. Він роздумував над моїми словами, хоч і виглядає так, ніби в нього думки забиті зовсім не цим.  

— Я думаю, тобі все ж варто спробувати, — нарешті, видає, — Ти ж не знаєш, раптом це саме те, що потрібне? А не вибереш нічого, то й нічого не робитимеш.  
— Може, мені це і потрібно?  
— Пропускаєш рік? — просто питає, не дивуючись, не розчаровуючись. Він просто питає і за це я йому вкотре можу подякувати. Все таки в нашій сім’ї, як ніхто, знають, що віра в когось надзвичайно важлива, тому не варто з якимось упередженням ставитися до тих людей, які йдуть своїм шляхом. Навіть, якщо цей шлях не пересікається з вашим. 
— Я ще думаю над цим, — відповідаю та доїдаю свій шматок піци.  
— Рейч, це буде повністю твоє рішення, — відгукується, — А тепер, піднімайся мити посуд, — каже насміхаючись наді мною.  
— З чого б це? Я твій гість.  
— Ти мій раб, — поправляє братик, — Думала, я забув? Чорта з два, сестричко. Вперед, а потім розстелиш мені ліжко і не дай Боже, знову посипаєш простирадло перцем. Полетиш з висоти цього двадцятого поверху.  

Почала закидати посуд в машинку, але тут Коул зупинив мене.  
— Що?  
— Мий руками.  
— Що?! Нащо?!  
— Я так хочу, — сміється, як негативний персонаж і йде в свою спальню. 
Я стиснула кулаки і кивнула. А-а-а-а! Ну, чому він про це згадав? Не міг вже зробити виключення для своєї улюбленої сестри?  
О, ти далеко не його улюблена сестра.
З зіпсованим настроєм, беру тряпку для миття і включаю теплу воду в крані.