Глава 3

Стіни в кімнаті Фей розділялися на дві частини: біла, поблизу якої знаходилося ліжко і чорна, на якій завішані фотографії на мотузках. Вона сама облаштовувала все таким чином і я навіть кілька разів приходила, щоб просто глянути на все та сказати, що це круто. Правда, мені не зрозумілий був такий стиль, тому, щоб не образити Фей, я просто мовчала.  

Щоправда, зараз я описую це все для того, щоб сказати, що головним атрибутом була одна фотографія, наклеєна на стіну навпроти вікна. Так виходило, що вранці сонце найбільше світило саме в цій частині будинку, тому Фей попросила повісити її там. О, і вона була така велика, що потрапляла на два кольори стін. Але, що я бачу? Подруга зняла її.  
Дуже часто ми гуляли або сиділи в мене вдома, тому я давно вже не бачила, що було в її кімнаті. Втім, я не скажу, що це мене втішило. Раніше тут був хоч натяк на... Не знаю, можливо, життя.  

Фотографія була зроблена якоюсь молодою дівчиною фотографом. Наскільки мені відомо її ім’я Тея Колінз і так як я не дуже цікавлюся мистецтвом, то мало чула про неї. Але я знаю, що Фей захоплюється її роботами, тому на шістнадцятий день народження Райлі подарував їй одну з робіт тієї дівчини. Вони в той день були такими щасливими, що тепер мені боляче дивитися на пусту стіну і бачити «розбитий» погляд подруги.  

— Ти ж знаєш, що йти не обов’язково...— намагаюсь якось розтормошити Фей.  
— Обов’язково, — обриває мене, — Його мама дзвонила, щоб нагадати про завтра...  
Ну, виходить вона б будь-якому випадку все дізналася. Як мінімум, це означає, що Фей стає краще, якщо вона вже не впадає в свого роду депресію. Правда ж?  
—  Тому ти сьогодні була така розгублена? — згадую її вигляд, коли ми зустрілись перед уроками.  
— І так, і ні...— зізнається пошепки.  
Приходить покоївка, яка приносить нам піднос з чашками чаю на ньому.  
— Дякую, Берта, — говорить Фей і я теж дякую.  
Дівчина бере чашку тремтячими холодними пальцями. І їй не холодно, адже в них в домі постійно тепло. Це кляте хвилювання, яке заставляє її зараз так поводитись. Це мені нагадує, що рік-два назад я була такою ж... Але мені вистачило сил перестати залежати від таких переживань... Тому я й не хотіла, щоб Фей згадувала про нього. Їй надто важко, коли вона думає про це. Звісно, я розумію, що ви можете подумати: це лише підлітковий максималізм, скоро мине, що вона була емоційно до нього прив’язана і я погоджуюсь з кожною цією думкою. Проте, крім цього там ще були прекрасні моменти проведені разом. Райлі не дивлячись на те, що був старший, поводився поруч з Фей мов дитина. Хоча, він добре вловлював її емоції і легко міг або покращувати її настрій, або підтримати своїми словами і вчинками. Не думаю, що це лише прив’язаність і таке інше, але й судити про те, що це якесь неземне кохання я не можу. Я не можу повірити, що це і є воно, адже Фей вже два роки страждає від нього. Хіба це правильно страждати від кохання? Ні. Від нього не страждають, з ним ти навпаки розквітаєш і віриш, що можеш бути для когось всім. Мабуть, я перечитала романів, але найближчим часом не планую змінювати своєї думки. Я щиро хочу думати, що кохання — це щось світле, тепле, зігріваюче тоді, коли тобі потрібно.  

— Іноді я згадую, як все починалося, — продовжує говорити подруга, а я мовчки попиваю чай, слухаючи її, — Ми ніколи не думали про те, що з ним може таке трапитися... Вірніше, я думала, але він постійно робив так, щоб ті думки вилітали з голови. Казав, що завжди поруч, — вона робить зупинку і глибокий вдих, — Тому я заставляла себе не сумніватися в тому, що він повернеться, що всі його листи приходять не дарма, а для того, щоб я вірила в нас.  
— Це не твоя вина, — кажу, перебравшись на ліжко біля неї.  
— Думаєш? А чия? Що, як я могла б сказати, що не хочу, щоб він йшов в армію... Щоб він не підписував той клятий контракт... 
— Фей, ти не могла так вчинити, — перебиваю, — Це був повністю його вибір. Якщо б ти його не підтримала в цьому, не думаю, що ваші стосунки були б такими...  
— Ідеальними? — здогадується, — А ти права. Це слово підходяще для наших відносин. Ми ж ніколи не сварились! Я просто боялася, що дарма трачу на це час, тому ніколи не говорила про все, що мені не подобалося. Так само як і він. Я ж знаю, що він ненавидить, коли хтось вмикає гучно музику біля нього. Він вважав, що це говорить про невихованість людини, але тим не менш, постійно слухав все, що я вмикала на колонках під час того, як малювала. Він жодного разу не сказав нічого проти цього! — вигукує у відчаї, — Чому він не сказав?! Райлі просто терпіти не міг піцу з сиром. Та, коли я замовляла її він і словом не обмовився, що не хоче її! Де тут була правда? — в очах стоять застиглі сльози. Схоже, Фей вже дуже довго обдумувала це, перш ніж розказати, — Ти знаєш... Мені набридло страждати. Я безмежно сумую за ним, але я вже просто не маю сил стільки плакати і думати, що все могло бути по-іншому... 
Я підсідаю біля неї і обіймаю. Дівчина не робить того ж у відповідь, вона лише тихо схлипує на моєму плечі.  
— Очевидно, що сталося, як мало бути. Тільки чому мені й досі так боляче? Чому в мене немає сліз, але є нестерпна біль?  

Що тут можна сказати? Звідки я можу знати, як їй боляче, крім бачити це власними очима, але не проживати? Я сильніше обіймаю, виказуючи підтримку. Та нам всього лише вісімнадцять, а здається, що вже всі сорок і за плечами весілля, розлучення та троє дітей в додаток. Хіба ж хтось знав, що так станеться? Звісно, що в кожного були думки і я впевнена, Райлі теж боявся, що не вже не повернеться до своєї сім’ї...живим. Але все одно, коли військові прийшли до його мами в дім, вони не очікували того почути. Вони не хотіли того чути. Фей не хотіла в то вірити і з тим змиритися. Але минуло цілих два роки. Де взагалі написаний термін страждання? Скільки для належного ми повинні виявляти скорботу, смуток і печаль? Такого терміну не існує. Все залежить від людини. Хтось може й ціле життя побиватися за кимось, а дехто жити заради того, хто покинув наш світ. Де тут межа, яка дасть нам можливість вчинити так, як ми повинні? Коли ми самі маємо зрозуміти, що вже час. Час припинити постійно плакати і думати, що на комусь твоє життя може закінчитися. Воно закінчиться тоді, коли саме вирішить.  
Вже набридло штурмувати свій мозок власною філософією, тому краще я повернуся до Фей і подумаю про те, що завтра нас чекатиме важкий день.  

Ми прокинулися, я відразу поїхала додому, щоб прийняти душ і привести себе в порядок. Мама подзвонила в адміністрацію школи, щоб попередити, що я сьогодні не прийду на заняття, тому я мала вдосталь часу.  

Коул приїхав після обіду. Я саме одягнула чорну сукню-футляр і накинула зверху курточку.  
— Візьми шапку, — каже брат, стоячи внизу в своєму пуховику і чорному костюмі.  
Я схопила першу шапку, яка попала мені на очі в шафі і натягнула.  

Вдвох ми сіли в машину і водій відвіз нас до будинку, де живе Ханна.  
Брат подав мені руку і я змогла нормально вийти, за що йому дісталася моя вдячність, адже погода була дуже поганою через те, що сніг вже почав танути, тому й болота стало в рази більше.  

Двері відчинив дворецький і прийняв з наших рук куртки. Ми проходимо у вітальню, де вже сидять кілька хлопців, які служили разом з Райлі, в центрі сидить його мама, а Ханна поруч. Вона відразу біля Фей, яка здається, ще бліднішою, ніж вчора. 
 
— Здрастуйте, — вітаємось і поки Коул підходить до місіс Хастінг сідаю за стіл.  
Замічаю, як жінка кладе обидві руки на його долоні і з вдячністю дивиться на брата. Варто зазначити, що він, на відміну від мене, підтримував їх. Так само, як решта тут присутніх.  

Я сіла біля Фей і розуміла, що незручність вже починає здавлювати мене з усіх сторін. Відчуття, що я знаходжусь не своїй тарілці, мабуть, присутнє у кожного. Ми наче й не маємо про що поговорити, але деякі хлопці (які знову були в військовій формі) розповідали різні історії пов’язані з Райлі і ми сміялися, але майже відразу припиняли це, відчуваючи провину за цей сміх. Так завжди на похоронах буває, що хтось наче й скаже щось смішне, ви почнете сміятися, але відразу зловите себе на думці, що це погано і зупиняєтесь, прикривши рот рукою. 
Також я могла замітити, що той самий хлопець, який так уважно дивився на Ханну, сьогодні був тут і продовжував спостерігати за нею. А от я взагалі не могла нічого сказати, адже його не знала. Він був хлопцем моєї подруги, другом мого брата, але ми з ним були ніким. Важко назвати друзями тих людей, які за весь час знайомства сказали один одному пару фраз. Хоча, мабуть, я ніколи не забуду того вечора, в його день народження, коли, будучи неймовірно тупою, я напилася і почала розказувати, як в мене все погано. Я буквально таки ненавиджу себе за ту сцену, як і за те, що тоді Райлі зміг легко поставити мене на місце лише однією фразою: 
— Я мало не щодня бачу, як люди гинуть, але ти боїшся за те, що про тебе хтось подумає?  
І тільки-но я захотіла образитися, коли він продовжив:  
— Живи, як хочеш. Думаєш, комусь є до тебе діло? То, чому тобі має бути діло до них?  

Не скажу, що я задумалась. Все таки я була п’яна. Але з того моменту я все частіше почала ловити себе на думці, що він повністю мав рацію. Я надто багато часу тратила на дурню, яка по суті, того не варта.  

Коул теж промовив кілька слів і навіть місіс Хастінг розказала про те, яким спокійним був її син в дитинстві. Ох, і тут вже я могла багато розказати. Все таки, Коул і Райлі частенько проводили час в нашому домі і я бачила, як брат постійно підбивав хлопця, який би радше книгу почитав, на різні авантюри. Тим не менш, він погоджувався на всі дурні пропозиції мого брата( ніби підлити фарби в волосся нашому татові. Він, до речі, цілий день проходив з синім волоссям і потім, коли над ним все ж зжалилась мама, і дала в руки дзеркало, тато розізлився так, що Коул пару днів ходив тихіший за воду, нижчий за траву. Робив все, щоб його не замічали).  

Так ми сиділи години три. Потім гості вийшли на задній двір, а ми з дівчатами вирішили відправити маму Ханни відпочити.  
— Ні, любі, я не хочу. Ще стільки потрібно зробити, — відмовлялася жінка.  
— Перестаньте, — кажу вже я, — Ми з усім впораємось. Ляжте, перепочиньте, а потім підійдете до нас, — запропонувала і вона, неохоче, погодилась.  

Я взяла підноси і поставила тарілки на них, дівчата взяли інші. Таким чином ,ми занесли все та розклали в посудомийці. Так було навіть краще, що ми самі всім зайнялись, адже не було часу думати про причину сьогоднішнього «зібрання».  

Я саме закрила верхню шафу, поставивши туди посуд, коли пролунали якісь глухі звуки з вулиці.  
— Що там відбувається? — сама себе спитала Ханна і вибігла через задні двері.  
Ми по слідували її прикладу.  
— Що таке? — кричить дівчина.  

Схоже, сталася бійка. Судячи з розбитого носа хлопця, який рукою його закривав і злісно дивився на іншого представника чоловічої статі, якого тримали двоє військових, билися саме вони.  

— Калеб, що відбулося?! — продовжує допитуватися Ханна, але ніхто не спішить їй відповідати.  
— Нічого, — врешті крізь зуби проговорює один з тих, що стримували незнайомця, — Просто дехто забув де його місце і вирішив приповзти сюди, — сказав, ніби сплюнув. Так гидко йому було від того, що він дивився на хлопця, якому, здається, зламали ніс.  
— Приповзти? — верещить постраждалий, — Він теж був моїм другом.  
— Закрийся, — радить йому той, що пильно дивився на Ханну, — Ти ж бачиш, ми його зараз можемо відпустити і тоді нарікай на себе, — погрожує.  

Нарешті, я переводжу погляд на винуватця. Цей хлопець вирізнявся з усіх тим, що був у звичайному одязі. Майже як мій брат, тільки я все ж могла замітити точні і впевнені рухи, які він виконував ,коли намагався «втекти» з захвату своїх товаришів. Я змогла навіть розгледіти лють, яка здавалося зараз дійсно заставить його зробити щось, про що він може пошкодувати.  
В нього міцна статура, довгі ноги і сам хлопець був високий. Темне волосся розвіювалося через вітер, карі очі небезпечно блищали. На секунду він їх прикрив і наче рахував про себе до десяти, щоб заспокоїтись. Йому це вдалося і зараз виглядає так, ніби це не він щойно вмазав комусь в ніс.  

— Ще раз побачу тут, закопаю, — твердо і дуже правдиво погрожує через, що здається, що такий хлопець не буде кидати слів на вітер.  
Постраждала сторона здригнулася, судячи з різко піднятої спини. Він піднявся на ноги, все ще тримаючи себе за ніс і якомога скоріше зник з поля зору. Мій брат стояв в стороні, але його погляд теж не обіцяв нічого хорошого тому нещасному, якому, скоріш за все, організували перелом.  

— Що ви тут влаштували? — тепер Ханна виявляла просто неймовірну злість і тривогу. Якусь мить я навіть думала, що вона рознесе тут все вщент.  
— Ханна...— пробує щось промовити незнайомець зі співчутливим поглядом.  
— Мовчи! Ви не мали права так поводитися! Думаєте, що можете все, якщо військові? Можете, карати людей прямо тут і при всіх?! Мене не обходять ваші особисті проблеми, вирішуйте їх подалі від мого дому і дому, де жив мій брат! — Ханна розвертається і впевненими кроками повертається назад в дім.  
Той самий хлопець, який намагався їй щось сказати, йде слідом.  

Військові остаточно заспокоїлись і почали про щось тихо переговорюватися. Пощастило, що місіс Хастінг не чула того всього. Не варто ще й цим їй голову забивати. 

Коул підійшов до мене і сказав, щоб я пішла забрати наші куртки. Нам час вже їхати.  
Я попрощалася зі всіма і лише крадькома знову захотіла глянути на того незнайомця, що побив хлопця. По ньому й не скажеш, що він на таке здатен. Здається, спокійним і врівноваженим типом, але чомусь мені здалося, що він один з тих військових, не дивлячись на буденний одяг. Сподіваюсь, в нього були причина для такого вчинку, адже, якщо про це дізнаються в його підрозділі... Та, врешті, що вони зроблять? Ми так і не дізналися через, що той його вдарив. Можливо, він спав з його дівчиною і йому захотілося помститись?