Глава 2

Ненавиджу ходити в школу! Ненавиджу людей з якими навчаюся і тих, хто вчить теж.  
Я не дуже тягнуся до знань, як і до людей. Мені в принципі важко знайти те, що може зацікавити надовго. Спершу мені подобалося малювати, потім танцювати... Ну зі співами все було погано, тож про це я навіть не думала.  
Як у творчих людей могла вийти така, як я? Не знаю. Десь стався збій системи.  

Спускаюсь по сходах на кухню, після того як помилась і одягнулась.  

Коула звісно не було. Він ще вночі поїхав до себе. Натомість, Ріна вже на кухні і я чую смачний аромат млинців.  

— Доброго ранку, — сяюче посміхається жінка.  
— Який же він добрий, — не дивлячись на мою відповідь, я посміхаюсь і вдихаю запах їжі, — Ммм... Люблю так рано вставати тільки за твої шедеври, — кажу, сідаючи за стіл.  
— Не підлещуйся і збуди сестру, — говорить Ріна.  
— Хай сама встає.  
— Ти ж її знаєш.  
— Саме так, а ще я знаю, що якщо я її не збуджу, то мені більше дістанеться, — щиро відповідаю і хапаю на виделку один млинець. Поливаю шоколадом, відрізаю шматок і кладу в рот, — Боже, ти чарівниця, — цілком правдиво говорю, продовжуючи їсти.  
— Смачного, — сміється жінка, — Ти їж тоді, а я все таки заставлю Ксеню встати. Школу ніхто не відміняв.  
Поки жінка йшла в кімнату сестри я хитро посміхалася, адже знала, що зараз буде. В нашій сім’ї ніхто не любив ходити в школу. А так як Ксеня в нас залежна від своїх танців, то їй чисто фізично важко прокидатися. Сестра з семи років ними займається і перед важливими виступами тренується все більше і більше.  
В моменти, коли я бачу, яка вона розбита, зла і знервована, радію, що не знайшла того, що могло б так само захопити мене.  

— Ненавиджу ранок! — ниє сестра з горем сідаючи за стіл і ставлячи голову на нього, — Вбий мене, — просить.  
— Пішли, — вирішую виконати це прохання.  
— Рейчел! — стримує моє бажання допомогти Ріна.  
— Не хвилюйся, Ріна. Ти ж знаєш, це в неї такі жарти, — хмуро відзивається сестра.  

Хтозна, хтозна... Стосунки між сестрами часто складаються не найкращим чином. Особливо, коли ти старша і тебе постійно заставляють приглядати за молодшою.  
Втім, вона права, це лише жарти. Що я буду без неї робити? В іншому випадку мені буде дуже нудно жити.  

— Піднімайся, час в школу їхати, — кажу, запиваючи млинці терпкою кавою.  
— Я ще навіть нічого не їла, — жаліється.  
— Хто рано встає, тому Бог подає, — розумно висловлююсь, піднімаючись з-за столу, — Тобі нічого не дав, тому піднімай свій зад і бігом в машину, якщо не хочеш сама добиратися.  

До речі, зробити це буде проблематично, оскільки шкільні автобуси тут не їздять. Для того, щоб дістатися того місця, де вони хоча б проїжджають, не малу відстань доведеться подолати.  

— Тебе я теж ненавиджу.  
Тільки-но гляньте на цю швидку зміну настрою. А ще вчора вона мене любила.  

Містер Конор кидає мені ключі від машини, яку він вже «вигнав» з гаражу.  

— Дякую.  
— Будь чемна, — каже, — Не прогулюй.  
— Дуже постараюсь, — не так вже й чесно відповідаю, сідаючи за кермо.  
Вмикаю музику, налаштовую на свій власний плейлист. Пристібаю ремінь безпеки та кидаю погляд в дзеркало.  
Сестра сідає поруч.  

— Маєш бальзам для губ? — питаю, відчуваючи яка суха шкіра.  
— Тримай, — дає мені свою помаду і я відразу мажу нею по губам.  
— Дякую.  
— Ти сьогодні будеш до другої години? — цікавиться і знову віддає всю увагу телефону.  
— Як вийде. Ти що хочеш?  
— Забереш мене в п'ятій, я маю встигнути в зал на пів шосту.  
— Добре, — відгукуюсь та виїжджаю з двору.  

Школа знаходиться не так вже й далеко. Поблизу неї важко знайти якусь непримітну машину. Тут всі дітки багатих батьків і навіть те, що наші рідні теж з того поля ягідки, я почуваюся незручно. Мені не подобається те, що я постійно повинна слідувати їхнім правилам, тому навіть форма в мене не така, як має бути. Спідницю я не ношу, віддаю перевагу джинсам або шортам. Поверх, хай вже буде, натягую сорочку(іноді вкорочую її) і краватку. Зрештою, плюс форми в тому, що не потрібно постійно задумуватися, що ж мені сьогодні вдягнути.  
Ксеня ж одягнена так як має бути. Звісно, вона в нас хороша учениця, відмінниця, активістка(вірніше, чирлідерка).  

— Можеш поквапитися? — просить, — Не люблю запізнюватись.  

Я криво посміхнулась. Звісно, що не любиш. Так само як і не любиш показувати, що ти поруч зі мною, адже це може зіпсувати твою репутацію відмінної і чемної дівчинки.  

— Не хвилюйся, — коротко відповідаю та прибавляю газу.  

Заїжджаємо на наше місце і Ксеня відразу вибігає до своїх «подружок».  
Перекидаю рюкзак через одне плече і нажимаю на брилок, блокуючи авто.  

Повільно, нікуди не спішачи(хоча я чула вже перший дзвінок), заходжу всередину школи і йду до своєї шафки. Набираю код та дістаю підручник по іспанській.  

— Привіт, — вітається, підійшовши, Фей.  
— Хей, як настрій? — питаю, бо пам’ятаю, яка розбита вона була кілька днів тому через містера Рейна.  
— Нормально. Я попросила, щоб мене перевели в клас до іншого вчителя, — повідомляє і я кивнула.  
— Так буде краще.  
— Знаю.  
Ми йдемо по коридору і вона, як і я міцно стискає підручник. Я це роблю, щоб стриматися і не злитись, а вона, тому що боїться. Дівчина здається такою розгубленою, що навіть вічно кудряве каштанове волосся зараз було таким, яким воно є від природи. Зазвичай, вона його вирівнює.  

— Фей, — привертаю увагу до себе.  
— А? — розгублено дивиться.  
— Він більше не підійде до тебе. Вразі чого, кажи, що подзвониш в поліцію.  
Вона схилила голову в мовчазній згоді з моєю пропозицією. Підходячи до свого класу, цілує мене в щоку і забігає всередину. Я стою ще пару секунд, спостерігаючи за тим, як дівчина йде на самий кінець і сідає за останню парту біля стіни.  

Клас іспанської в іншому крилі, тому я точно запізнюся. То який сенс спішитися?  
Встигаю підійти до автомату і вибрати протеїновий батончик. Не люблю тут їсти, тому купляю хоч приблизно щось поживне.  

Як і очікувалось, я запізнилась.  
— Це вже не вперше, — нагадує вчителька, чорноволоса і «запальна» іспанка.  
— В мене екстрена ситуація, — пояснюю.  
— І яка ж?  
— Не могла знайти ключі від машини, — з милою посмішкою відповідаю. 
Жінка скривилася. Вона найбільше не любить нашу школу за гроші. Прекрасно знає, що нічого проти сказати не зможе, оскільки авторитету тут немає жодного. На відміну від того козла... Він давно вже проявив себе як класний викладач і його уроки слухали всі, навіть іноді приходив хтось з інших вчителів, що глянути на це дійство.  

Стискаю свою чорну ручку практично до звуку, який каже, що скоро я її зламаю.  

— Ей... Маккалістер! — шипить хтось збоку.  
Повертаю голову і дивлюся на хлопця, який ходить зі мною майже на всі предмети.  
— Сьогодні вечірка в Бенета, прийдеш? — питає це диво.  
Він наймолодший в цьому класі. Проте, хлопець займається футболом і виглядає дорослішим та міцнішим за решту, але знову ж таки, його розуму стає хіба що на початкову школу. Не розумію, як він дійшов до випускного класу.  

— Можливо, — туманно відповідаю і вставляю безпровідні навушники в вуха.  
Насправді, я б взяла свої прості навушники, але вони зламались. А ці я не люблю через те, що скоро розряджаються. Їх стає буквально години на дві. А в школі я маю бути близько п'яти-шести. І як тут вижити?  

Якщо на іспанській мені вдалося поспати, то на математиці такого щастя не випало. Більше того, вчителька навіть заставила мене йти до дошки і виставити себе якоюсь тупою. З математикою в мене не найкращі стосунки, але все ж іноді ми спілкуємось. 

Коли всі круги пекла Данте закінчились, нас заставили прийти на «воєнку». Її вибрали лише хлопці, замість фізкультури, а дівчата взагалі не погоджувалися приходити навіть на це заняття. Мені ж байдуже, хоч погляну на хлопців в формі.  

До нас прийшла «морська піхота». Всі, як на відбір, гарні, високі, мускулисті. Не люблю я таких. Як на мене, то наші місцеві копи набагато красивіші. Вони не такі накачані, але мають достатньо сил, щоб скрутити тебе однією рукою. Така статура мені набагато більше до вподоби, ніж оці жертви спортзалу.  

Нам провели лекцію на тему: «Життя в армії — життя наповнене сенсом». Я ледь стрималася, щоб не почати гірко сміятися. Брат однієї дівчини — Ханни — загинув, перебуваючи на війні, куди потрапив саме під час служби в армії.  
Вона зараз сиділа і теж це слухала, хоча я бачила з якою злістю дівчина дивилася на хлопців. Один з них, який постійно мовчав, теж тримав свій погляд на ній, але його очі були наповнені щирим співчуттям і жалем. Схоже, це його друг. Я тієї історії добре не знаю, але мені теж було шкода Райлі, він колись дружив з Коулом і частенько бував в нас в гостях, поки брат ще жив з нами.  

— Привіт, — каже Ханна, коли я вже збиралася покинути спортзал, де проводили лекцію.  
— Привіт, — дивуюсь, що вона привіталася, але виду не подала.  
— Я хотіла спитати... Завтра річниця зі смерті брата і мама сказала, щоб я покликала вас. Ти зможеш прийти?  
Я розгубилась, оскільки не очікувала цього питання. Минуло два роки зі смерті Райлі, але я хоч і була на поминках, так і не змогла запам’ятати точної дати. Дідько, вже два роки... 

— Так, Ханна. Я прийду. Коул теж, — кажу за нього, — Батьки в Італії, тому вони не зможуть.  
— Дякую, — тихо промовляє і я замічаю сльози в карих очах, — Як ти? — питаю її. Ми не те, щоб подруги, але вона ні з ким не спілкувалася після того, що сталося. Схудла і наче, притихла. Мені її було шкода, але так як я теж не спішу проявляти свої комунікативні здібності з кимось, то й не йшла на контакт.  
— Добре. Я поступила в Хілстоун, — повідомляє з посмішкою.  
— Справді? Я рада за тебе.  

Хілстоун — один з найкращих університетів. Там готують вчених, лікарів та навіть, воєнним надається стипендія для навчання в тому університеті. Він до того ж входить в топ кращих приватних навчальних закладів.  

— Ти отримала стипендію? — запитую.  
— Так, — відповідає, — І допомогли деякі люди, які служили разом з братом, — зізнається.  
— Я справді радію, що тобі вдалося туди поступити, — щиро відповідаю.  
— А ти? Прийшли відповіді з тих коледжів, куди ти подавала заявки?  
— Як ти знаєш, що я подавала? — запитую, посміхаючись.  
— Я ж член шкільної ради. І плюс, бачила, як ти брала форми на заявки.  
— Так... Ще не прийшли, — відповідаю.  
— Я впевнена, що ти пройдеш. А на які спеціальності хочеш?  
— Не знаю, Ханна. Я б краще ніде не вчилась... Набридло ходити щодня сюди.  
— Пропустиш рік? — дивується, поправляючи окуляри.  
— Ще не знаю. Якщо поступлю, то ні.  
— Я думаю в тебе все вийде. Не дарма ж ти Маккалістер, — підморгує, а я сміюсь.  
Н-да. Пощастило так пощастило.  

Ми саме підійшли до наших машин.  

— Передавай мамі вітання, — кажу Ханні  
— Звісно. А ти своїм батькам.  
— Гаразд.  
Махаю рукою, поки машина Ханни не покидає шкільну територію.  

До п’ятої я мала ще час, тому поїхала в кафе. Поговорила з батьками, випила кави і взяла декілька книг детективного жанру в бібліотеці.  

Сестра вже стояла на паркінгу(як завжди, завчасно) і чекала на мене.  
— Поїхали, — кидає, ледь пристебнувшись.  
Я стискала руль, поки ми їхали, бо не знала, як сказати про завтра.  
— Ксеня, — звертаюсь до неї, щоб вона відволіклась від свого телефону.  
— Я тебе чую.  
— Мені треба, щоб ти ще на мене дивилася! — підвищую голос і розуміючи, що мені не до жартів, сестра повертається до мене.  
— Ну, — пришвидшує.  
Вдихаю повні груди повітря і випалюю: 
— Завтра річниця зі смерті Райлі і Ханна запросила нас до них додому.  
Ксеня мовчала. Вона дивилася наче крізь мене і її очі наповнилися безмежним сумом. І гірше за все було те, що Фей теж повинна про це дізнатися, але я не знаю чи зможу їй розповісти, бо бачити такі самі очі... Важко.  

— Ти вже розказала Фей?  
— Ні. Я не знаю, як це зробити.  
— Ти повинна їй розповісти, — каже сестра.  
— Я не знаю як...— зізнаюсь.  

Фей і Райлі — зустрічались. Так, я знала його не лише як друга мого брата, а й як хлопця найкращої подруги. Не знаю, як їй вдалося пережити його смерть... Щоденні сльози, а потім годинна апатія лякала мене. Іноді я навіть боялася до неї приходити, щоб не бачити ці безжиттєві очі...  
Минулого року за тиждень до того дня, вона перестала зі мною говорити. Та взагалі не говорила, сиділа в своїй кімнаті і дивилася в стіну, ніби там намальоване щось прекрасне, хоча там постійно було пусто.  

— Рейч, я сумніваюсь, що вона забула про цей день.  
— А я думаю, що так, — відгукуюсь, — Ти пам’ятаєш, яка вона була в період того дня... Можливо, через те, що сталося з...— встигаю зловити свій язик і прикусити його. Мало не розказала про містера Рейна, — Словом, неважливо, але в неї були причини забути про нього.  
— Тоді тим паче, ти повинна нагадати.  
— Повинна? — повторюю, — Я не хочу знову бачити її такою. Може, так буде краще?  
— Рано чи пізно вона про це згадає. І тоді тобі буде гірше, бо ти ж підеш на поминки, а вона ні, якщо дійсно забула.  

Ксеня мала рацію, хоч мені й не хотілося цього визнавати. Не дивлячись на те, що вона знову може зірватися я повинна розказати все. Їй вирішувати йти чи не йти...  

Ми під'їхали до танцювальної студії, де тренувалась сестра.  

— Розкажи їй, — каже наостанок.  
— Розкажу, — обіцяю їй, — А ти подзвони до Коула. Скажи, щоб завтра забрав мене. Я не братиму машини.  
— Добре, після тренування зразу подзвоню, — відповідає сестра з підбадьорливою посмішкою.  
Дивлюся, як її блондинистий хвостик стрибає в такт руху і дівчина зникає в будівлі студії.  

Їду до Фей, думаючи про те, що сьогодні мене чекатиме довга і, мабуть, тривожна нічка.