16. Відстань не має значення

Дні летіли днями. Вдень робота, а ввечері ми з друзями каталися до парку. Сиділи в кафе та барах. Гуляли вулицями. Знайомилися із дівчатами. Проводили чудовий час.

Ні, я звичайно згадував іноді Алісу. Що ось було б зараз з нею добре, десь погуляти. Але як? Я напевно навіть покликав би її на побачення.

Я не поїхав до неї у вихідні.
А значить, вона сама зрозуміє, що все між нами скінчено. Всі ці відносини на відстані якась маячня. Який сенс любити когось, якщо вони там, а ти тут?

Я просто не поїхав і все. Потім мені здавалося, що я може бути й неправильно зробив. І я з сумом згадував ті два дні, які провів разом з Алісою.

Осінь йшла своєю чергою. У парку опало все листя. Закрилися літні кафе. Стало сумно та порожньо. Друзі зустрічалися із дівчатами. А в кого не було ходили барами та дискотеками.
Наш водій Толік їздив до Жанни постійно.
Я чув він навіть збирався з нею одружитися.
Начебто вона до нього мала переїхати жити в село. Ну, у когось склалося.

Я часто згадував Алісу. І блукаючи один по осінніх вулицях, уявляв, як добре нам було б з нею удвох. Ми говорили про щось. Пили в якомусь тихому затишному кафе гарячий чай. Або побути в неї в гостях. У неї така привітна та гарна мама.

Але я сам винен, що тоді не поїхав до неї. Коли вона на мене чекала. А тепер уже не мала жодного сенсу.

Я не передавав їй жодних привітів. Навіщо це все? Толік мені теж про неї нічого не розповідав. Він був весь у своїй Жанні й, по-моєму, окрім неї, його більше нічого тепер не цікавило.

Стояли холодні дні осені. За вікном на кропив дощ. Хтось подзвонив у двері.
Напевно, хтось із друзів вирішив я. Ось комусь не сидиться вдома. Зараз потягнуть кудись мене гуляти. А воно мені потрібне триста років?

Я неохоче поплентався відчиняти двері.
На порозі стояла Аліса. З речами. Уся мокра. Навіть шибки окулярів були мокрі. Незрозуміло було чи вона плакала, чи її намочив дощ.

– А я до тебе. Тепер відстань не має значення. Я зовсім. Я – твоя!