9. Прогулянка

- Та мені особливо те й розповідати нема чого. Живу. Я вже тобі практично все напевно розповіла, – скромничала Аліса.

- Ти не втомилася? Давай десь сядемо і посидимо. Мені приємно з тобою бути. Ось бачиш. Не дарма ж я приїхав сюди з іншого, рахуй, кінця міста.

- Так. Я це одразу оцінила, коли побачила тебе. Що ти приїхав до мене. Що ти спеціально витратив на мене цілий вихідний.

– Чесно. Я так на тебе чекала. Так чекала. - Вона пригорнулася до мене ще міцніше.

Ставало все тепліше та тепліше.

- І просто давай десь посидимо, — запропонувала Аліса. - Я знаю тут одне тихе місце.

- Он там, — показала вона кудись униз і вперед. – Іноді я приходжу сюди відпочивати. Але зазвичай у неділю там бувають люди. А у будні нікого. Сьогодні, на жаль, вихідний день.

- Ну, ти ж розумієш, що у будній день я на роботі й приїхати до тебе не можу.

- То ми тепер зустрічатимемося лише у вихідні? – глянула вона мені в очі.

Я замислився. Зустрічатися ще постійно поки що не входила в мої плани. Я ще так глибоко і дуже сильно цього не вдавався. Просто я піддався якимось емоціям учора. Ось вирішив, узяв та приїхав. А як воно буде далі, хто його знає? Все залежить від того, що нас із нею складеться сьогодні.

Цікаво. – замислився я. - Може, варто її поцілувати, обійняти й взагалі?

Ми пішли далі. Між деревами вела асфальтова доріжка. Потім були сходи. Ми спустилися трохи вниз і там стояла стара дерев'яна альтанка, заросла диким виноградом.

- Ось ми вже прийшли, — сказала Аліса.

Ми сіли один біля одного.
Вона продовжувала тримати мене за руку. Притиснулася до мене щільніше. Надворі було вже досить тепло.
Я прийняв її за плечі. Вона не чинила опір

Намагався поцілувати, і вона перша підставила мені свої губи.

Але тут послухались якісь голоси.

- Давай, краще підемо в якесь тихіше місце, — запропонувала мені Аліса.

Ми встали та пішли, тримаючись за руки. Нам назустріч йшли якісь парочки. Мабуть, вони теж вирішили провести вихідний день у цій тихій альтанці.

- Ой, я тут нічого не знаю. Я тут особливо не була. - зізналася мені Аліса.

- Нічого, — заспокоїв її я, — ми разом з тобою. Ти ж зі мною. Пішли цією стежкою. Воно вона нас кудись обов'язково приведе.

Ми йшли вздовж річки. Не видно людей. Не видно будинків. Навколо були якісь дерева. Парк — старий і явно занедбаний. А там десь далеко. Дуже далеко. З іншого боку. Бачилися будиночки якогось селища чи села.

Я шукав місце, де була б галявина чи кущі й можна було нормально сісти та посидіти.

Ось нарешті я побачив те, що шукав.

- Ходімо туди сядемо, — запропонував я Алісі.

Я зняв із себе джинсовий піджак і поклав його на траву. Перед цим, не забувши вивернути навиворіт. Аліна сіла згори. А я сів поруч із нею. Притиснувся до неї. Обійняв її. І ми знову почали цілуватися.