Глава 47. Пропозиція

Глава 47. Пропозиція

Маріана

Повернулась додому в піднесеному настрої. Усмішка не сходила з мого обличчя. Стало навіть дихати лекше. Ейфорія якась з'явилась. Стало неймовірно спокійно і я знаю, що надалі все буде дуже навіть добре. 

Пройшла до вітальні де мене зустріли насторожені чоловіки. Вони з коса на мене поглядали. Хто взагалі з цікавістю. Я присіла на диванчик і як повна дурепа почала посміхатись. 

– Щось трапилось? – обережно запитав Девід, я перевела на нього радісний погляд. 

– Так, – киваючи я зробила похмурий вираз обличчя. Про щось задумалась. 

– І, що ж саме? – у нього певно кінчалось терпіння, а в мене енергії, для всіх. Зараз кожен уже вважав порядком, проблеми. Я теж. Але сьогодні не той день. 

– Я розлучена, – говорю спокійно і бачу, як Девід не вірить моїм словам. Він підходить, присідає та бере мене за руку. 

– Ти серйозно? – я не відповідаю, лише киваю. 

Він кілька хвилин дивиться на мене. Мовчить. Оцінює моє обличчя. Хоче дістатись істини. Перевірити мій погляд. Я витримую його пильні очі і тихо, захрипло шепчу. 

– Олексій розлучив нас досить швидко. Я отримала документи, про розірвання шлюбу. І ще... він залишив мені свою компанію в Україні, – я прикриваю повіки, щоб на мить сховатись від здивованих очей. 

– Чому він лишив тобі свою компанію? Батько дозволив? – почав ставити питання Девід. Інші мовчки спостерігали. Оцінювали розмір можливої проблеми. 

– Він довіряє мені, – видихаю. 

– Ти йому віриш? Він може знову придумати якусь хитрість, – він стискає мою долоню сильніше і змушує застигнути. Дивитись у свої очі. 

– Так, Девіде. Я йому вірю, – роздратовано відповідаю і починаю колотись поглядом. 

– Як знаєш, – знизує плечима і сідає біля мене. Обхоплює своїми руками мої і дивиться на мовчунів, які лише спостерігають. 

– Я б не довіряв йому, – хмикає Тім і я не добре дивлюсь на нього. 

Ну, треба ж... Яке милосердя з його боку. 

– А я б довірився, – киває Марк і встає з крісла. – В кращому випадку він поступив гідно. І я не бажаю надалі вести цю розмову. Проведеш? 

Я подивилась на чоловіка не своїми очима. Марк такий гідний і добрий. Дуже сподіваюсь, що він знайде собі гідну жінку. 

– Так, – киваю та встаю слідом. 

– Не дивись на них. У них грають ревнощі, – говорить, коли ми доходимо до його машини. 

– А ти? – Марк підіймає брови і не може зрозуміти мого питання. Я зітхаю і відводжу погляд. – Ти не ревнуєш? – пояснюю ніяково. 

– Я інший, Маріано. Я не вони і ніколи ними, не буду. У них свої поняття та свої вчинки і тимбільше, своя голова на плечах. 

– Ти маєш рацію, – посміхаюсь чоловіку і він посміхається мені у відповідь. Я обережно цілую його у щоку. На прощання. По дружньому. Ми лише друзі. 

– Бувай, Маріано, – прикладає свою руку до моїх палаючих щік і швидко розвертається. Йде до машини. 

– Бувай, – говорю йому в слід. Потім зовсім махаю. 

Машина Марка ховається за кінцем вулиці і я повертаюсь в будинок. Йду до своєї кімнати і важко зітхаю, коли бачу там чоловіка. Він сидить у кріслі, про щось задумався.

– Ти ж мені не все розповіла? – не дивлячись на мене. Все ж в такій самій позі говорить.

– Все, – спокійно промовляю. Підходжу до Девіда і сідаю йому на коліна. 

– Ні, – підіймає на мене погляд блакитних очей, які блистять не добрим світлом. 

– Що по твоєму, я мала від тебе приховати? – дратуюсь та встаю з колін чоловіка. Починаю нервово ходити по кімнаті. 

Не знаю, що й йому розповісти. Я вже все сказала, але цього мало. Що йому ще потрібно? Що він хоче від мене? 

– Сама здогадалась, – дивиться на мене, а я на нього.

Про, що здогадалась? Що він має наувазі? Господи, дай мені терпіння...

– Ти про лист? – кривлюсь здогадці. 

– А був ще й лист? – хмуриться та потирає підборіддя двома пальцями. 

– Олексій написав мені листа. Там нічого такого. Лише побажання, нам,  – і чому я оправдовуюсь? Жах...

 – Цікаво, – хмикає він і підводиться. Підходить до мене та кладе долоню на мою щоку. – Щоб більше я не бачив, що ти цілуєш когось окрім мене. Зрозуміла? – погрозливо промовляє і я голосно киваю. 

– Зрозуміла, –  посміхаюсь. 

Ось, що він мав на увазі. А я вже тут не знала, що й робити. Надумала собі всякого. 

– Може повечеряємо десь в ресторані? – запитує в мене та цілує в шию. Я ковтаю клубок, який застряг в горлі і з мого рота зривається стогін. Такий ніжний дотик гарячих губ і я вже палаю, вся. 

– Я згодна, – говорю пересохлими губами. 

– Тоді залишу тебе. Чепурися, – всміхається чоловік і я киваю. Він легко торкається моїх губ своїми та йде. 

Я залишилась сама. Стою посеред кімнати і торкаюсь пальцями своїх губ. Ніжно. Занадто ніжно. Мені не віриться, що все скінчилось і ми зможемо жити далі. Не вірю я в таке легке життя. 

Досить, Маріано. Видихни вже нарешті. Все буде добре. Ви станете щасливі. Скільки разів ти цього бажала. Ти звільнилась. Стала щасливою. Але чому на серці так важко? Чому не можу дихати? Пече. Болить. Горить. Я в повному нерозумінні. Зітхаю і йду до ванної. Потрібно причепуритись. Гарно виглядати. Давно я ніде не ходила. Вже й забула, коли була у подібних місцях. Все не було, як і коли. 

Тихий осінній вечір. На мені блакитна сукня до самої підлоги. Туфлі на невисокому каблучку і шубка, яка прикриває лише мої плечі. Зачіска, яка затьмарює усіх з заколкою від знаменитого дизайнера. Біля мене йде шикарний чоловік. Тримає мене за талію і веде до нашого столика. Гарний ресторан з сучасним обладнанням, інтер'єром і гарним смаком. 

Девід вказує на стілець, я сідаю і він підсовує мені його. Потім сідає навпроти мене і дивиться пильно в очі. 

– Ти сьогодні неперевершено виглядаєш, – посміхається стримано.