Розділ 10. Без шансу на втечу

Оля

Вранці я розплющила очі, а серце вже звично підстрибнуло до горла. Я різко сіла на дивані і потягнулася до Міланки.

Дівчинка спала, розкинувши ручки, її дихання було трохи важким, але коли я торкнулася губами її лоба, мене накрило полегшення. Вона не горіла.

Я обережно приклала електронний термометр до її чола і він показав тридцять сім і два. Слава Богу. Найстрашніше позаду, але розслаблятися було ще зарано.

Обережно, щоб не розбудити доньку, я вислизнула з-під ковдри і навшпиньках пішла на кухню. Мама вже стояла біля плити, помішуючи вівсянку. 

— Як вона? — пошепки запитала мама, навіть не обертаючись.

— Температура впала, — я обійняла її зі спини, притулившись щокою до теплого халата. — Дякую, мамо. Якби не ти...

— Ох, Олю... — вона важко зітхнула, накриваючи мою руку своєю. — Що ж ми будемо робити? Ти ж розумієш, що тебе звільнили за статтею? Чи як він там казав... Де ти тепер знайдеш роботу з такою зарплатою? 

Її слова вдарили під дих, повертаючи в жорстоку реальність. Я відсторонилася, налила собі води і сіла за стіл, безглуздо дивлячись на скатертину.

Вчорашня сцена в коридорі знову спалахнула перед очима. Пронизливий погляд Стадницького і його зневажлива посмішка, коли він побачив за моєю спиною Дениса.

Мене раптом накрила хвиля сорому, який змусив мої щоки горіти. Чому я взагалі відчувала провину перед цим тираном? Він знущався з мене, витирав об мене ноги, вигнав мене на вулицю без копійки в кишені! Він не заслуговував навіть секунди моїх виправдань.

Але десь глибоко всередині мені було нестерпно боляче від того, що саме він про мене подумав. У той момент його очі кричали про зраду. Він був  впевнений, що я проміняла роботу, його довіру (якою б збоченою вона не була) на якусь інтрижку. Що я випросила відгул, прикриваючись сімейними обставинами, щоб притягти додому якогось мужика.

Я злилася на нього за цю параною, але ще більше злилася на себе. Чому мене взагалі хвилює його думка? Чому мені так важливо, щоб він знав правду? Я мала б радіти, що позбулася цього психопата, але натомість я сиділа, крутила в руках склянку з водою і думала про те, як розчаровано він виглядав, перш ніж  розвернувся і пішов.

Мій телефон на столі несподівано задзвонив і я здригнулася. На екрані висвітився невідомий номер. Серце зрадливо прискорилось, і якась безглузда частина мене на секунду уявила, що це Максим. Що він усе зрозумів і дзвонить, щоб... Що? Вибачитися? Стадницький не знає такого слова. 

— Алло?

— Олю? Привіт. Це Матвій, — його спокійний голос миттєво розвіяв мої думки.

— Доброго ранку. Звідки у вас мій номер? — я  понизила голос і вийшла в коридор, щоб мама не прислухалася до розмови.

— Взяв у відділі кадрів. Сподіваюся, ти не проти. Я... я вчора намагався до тебе додзвонитися ввечері, але ти була поза зоною. Слухай, Макс сказав мені, що ти звільнилася. Точніше, що ви розірвали контракт.

Я прихилилася спиною до стіни і заплющила очі.

— Так. Це правда. Я більше там не працюю.

— Олю, те, як він поводиться останнім часом... це ненормально, — у голосі Матвія прослизнула якась жорсткість. — Я його не впізнаю. Але я телефоную не для того, щоб обговорювати його тарганів. У мене у відділі звільняється старший адміністратор. Робота з документами і зарплата навіть трохи вища, ніж у приймальні. Я хочу, щоб ти перейшла до мене. Ти розумна, і ти мені потрібна в команді.

Я завмерла, ледь не випустивши телефон. Робота. Зарплата. Порятунок. Це було схоже на рятувальне коло, яке кинули потопельнику в шторм. Усередині все кричало: «Погоджуйся! Тобі потрібні гроші на ліки та їжу!».

Але перед очима знову з'явилось обличчя Максима. Щоб працювати на Матвія, мені доведеться щодня бачити Стадницького. Відчувати на собі його холодний погляд, який тепер буде приправлений ще й цією огидною впевненістю в тому, що я жінка легкої поведінки, яка стрибає по ліжках заради вигоди.

Я не витримаю цього. 

— Матвію... — мій голос здригнувся, і я міцніше стиснула телефон. — Я... я дуже вдячна вам за цю пропозицію. Ви навіть не уявляєте, як вчасно вона прозвучала. Але я змушена відмовитися.

У слухавці повисло мовчання.

— Це через Макса? — тихо запитав він. — Ти боїшся з ним перетинатися? Олю, мій відділ на іншому поверсі. Він туди майже не спускається. Я гарантую, що він тебе не чіпатиме.

— Ні. Справа не в тому, що я боюся, — я похитала головою, хоча він не міг цього бачити. — Просто... я не хочу мати нічого спільного з цією компанією.  Ви дуже хороша людина. Справді. Ви єдиний, хто поставився до мене по-людськи. Але я не можу туди повернутися. Пробачте.

Матвій знову замовк і я зараз відчувала себе невдячним стервом. Він простягав мені руку допомоги, а я відштовхувала її через власні емоційні травми.

— Я розумію, — нарешті зітхнув він. Його голос звучав трохи сумно. — Шкода, звісно. Але я не можу на тебе тиснути. Тоді... може, хоча б дозволиш пригостити тебе кавою, щоб наше знайомство не закінчилося на такій паршивій ноті. Давай зустрінемося сьогодні ввечері?  Обіцяю, ніяких розмов про Стадницького і про роботу. Просто кава.

Я прикусила нижню губу. Відмовляти йому вдруге було б відвертим хамством. Зрештою, він допоміг мені з тими проклятими документами. Я була винна йому хоча б нормальне прощання. До того ж, Мілані вже краще, і мама цілком зможе посидіти з нею пару годин.

— Добре, — видихнула я, здаючись. — Давайте зустрінемося. Тільки ненадовго, мені треба повернутися додому раніше.

— Домовилися, — у його голосі одразу з'явилася легка усмішка. — О шостій вечора. Кав'ярня у центрі біля парку.

— Добре. До вечора.

День тягнувся нестерпно довго. Я постійно міряла Мілані температуру, поїла її ромашковим чаєм і паралельно переглядала сайти з вакансіями на телефоні. Ринок праці не тішив. Ті кілька варіантів, які підходили під мій графік (щоб встигати забирати малу з садочка, коли вона одужає), пропонували копійки.