Розділ 8. Гнила душа боса

Максим

Двері за Ольгою зачинилися і у кабінеті настала смертна тиша. Матвій стояв посеред кімнати, засунувши руки глибоко в кишені штанів. Його завжди усміхнене обличчя зараз було  зосередженим. І дивився він на мене так, ніби бачив вперше в житті.

— Тобі приносить задоволення знущатися з людей, Максе? — його голос пролунав спокійно, але в ньому відчувалася злість. — Чи це стосується тільки її?

Я різко відійшов від столу і підійшов до вікна. Мене дратував цей тон, і той факт, що мій друг зараз стоїть і захищає дівчисько, яке працює тут менше тижня.

— Я вимагаю від своїх підлеглих дисципліни, —  відрізав я, дивлячись на потік машин внизу. — Вона некомпетентна і постійно бреше.

— Дисципліни? — Матвій хмикнув. — Вилити каву на двісті сторінок готових документів — це тепер називається дисципліною? Це садизм, Максе.

Я різко обернувся, відчуваючи, як усередині закипає злість.

— Вона маніпулює тобою, Матвію. Невже ти цього не бачиш? Вона використовує свою зовнішність і  слабкість, щоб знайти собі зручне місце під сонцем. І ти, як ідіот, повівся на це. Сидів з нею вночі, їв піцу, робив за неї її роботу.

Матвій зробив крок назустріч і його очі звузилися.

— Вона не просила мене про допомогу. Більше того, вона благала мене піти, бо до смерті боїться, що ти її звільниш. Вона була розбита. Ти просто знищив її гідність, щоб потішити своє хворе его.

— Вона брехуха! — мій голос зірвався на рик. Я підійшов до нього впритул. — Її «прорвана труба», милі усмішки — це все гра! Такі жінки, як вона, шукають лише вигоду. Вона побачила в тобі спонсора, і ти клюнув!

— Знаєш, що я думаю? — Матвій не відступив. Він дивився прямо мені в очі, і в його погляді з'явився дивний вираз. — Я думаю, що ти знущаєшся з неї не тому, що вона погано працює, а тому, що вона тебе чіпляє. Ти дивишся на неї і не можеш тримати себе в руках.

Я хотів вдарити його. Хотів розбити йому обличчя за те, що він посмів зазирнути в ту частину моєї душі, яку я сам відмовлявся визнавати.

— Заткнись! Ти перегинаєш.

— Ні, це ти перегинаєш. — Він витягнув руки з кишень і поправив комірець сорочки. — Якщо вона тебе так дратує, і справді, така жахлива працівниця — просто звільни її. Дай їй спокій. Або знаєш що? Ні, не звільняй. Переведи її в мій відділ. Або, ще краще, я сьогодні ж запрошу її на побачення. Дівчина справді неймовірна. Розумна, з характером, із приголомшливими очима. І я точно знаю, як змусити її усміхатися.

Його слова вдарили мене, наче струмом. Перед очима потемніло. Думка про те, що вона сидітиме з ним у ресторані, питиме вино і сміятиметься з його жартів, викликала в мені такий напад ревності, що мені забракло повітря.

— Вона залишається у мене, — мій голос упав до шепоту і пальці самі собою стиснулися в кулаки. — Вона на випробувальному терміні зі мною. 

— Для чого, Максе? Щоб ти міг і далі витирати об неї ноги?

— Щоб вона навчилась працювати у моїй компанії. До неї ти не наблизишся. Це зрозуміло?

Матвій довго дивився на мене. У його погляді змішалися огида і розчарування.

— Ти хворий, Максиме. Лікуй голову, поки не зруйнував усе навколо.

Він розвернувся і вийшов з кабінету, грюкнувши дверима. Я залишився сам, підійшов до столу, змахнув з нього першу-ліпшу папку, яка з шумом полетіла на підлогу, і сперся руками на стільницю, опустивши голову.

Матвій правий, я втрачаю контроль, але він помиляється щодо причини. Вона не чіпляє мене як жінка, а просто нагадує мені колишню. Її каштанові пасма, здатність маніпулювати чоловіками — усе це було отрутою, яку я вже колись пив. І я не дозволю їй отруїти мій офіс і' мого друга.

Наступні три дні перетворилися на справжнє  пекло. Але горіла в ньому не Ольга, а я.

Ольга змінилася. Вона виконувала найважчі мої доручення. Я змушував її переробляти звіти по три рази — вона мовчки сідала і переробляла. Я чіплявся до температури кави, до того, як розкладені ручки на моєму столі, до її зовнішнього вигляду. Я намагався спровокувати її на емоцію. На той спалах гніву в її очах. Але вона не піддавалася.

«Так, Максиме Вікторовичу». «Зараз зроблю, Максиме Вікторовичу». «Дозвольте йти?»

Дівчина дивилася крізь мене, ніби я був просто докучливим шумом, який потрібно перетерпіти. Я ловив себе на тому, що годинами стою біля привідкритих жалюзі, спостерігаючи за тим, як вона друкує. Як вона кусає нижню губу, коли читає.

Я хотів підійти, вирвати клавіатуру з рук, притиснути її до столу і примусити подивитися на мене по-справжньому. Я божеволів від цієї мовчанки між нами.

Був четвер. Годинник на моєму столі показував п'ятнадцяту тридцять. Матвій поїхав з офісу ще годину тому на якусь виїзну зустріч із забудовниками.

Я стояв біля вікна, спостерігаючи за приймальнею. Ольга якраз відповідала на якийсь робочий лист. Раптом екран її мобільного телефону, що лежав поруч із монітором, засвітився. Вона схопила телефон і піднесла до вуха.

Я не чув, що їй говорили на іншому кінці, але бачив, як її обличчя блідне. Дівчина швидко скинула виклик, кинула телефон у сумку і, навіть не постукавши, відчинила двері мого кабінету.

— Максиме Вікторовичу, — її голос зірвався на хрип. — Мені треба йти. Вже.

Я повільно розвернувся від вікна і усередині мене щось напружилося.

— Зараз пів на четверту. Ваш робочий день закінчується о вісімнадцятій. У нас через годину відеоконференція з німцями.

— Я не можу. Будь ласка, — вона зробила крок до мого столу, благально дивлячись на мене. — Я підготувала всі файли для німців, вони в папці на вашому робочому столі. Мені терміново треба поїхати. Я відпрацюю ці години завтра, у вихідні, коли скажете...

— Що трапилося? — я примружився, пропалюючи її обличчя. Знову чергова вигадка? Прорвало трубу?

Вона на секунду завагалася. Її погляд забігав по кабінету, ніби вона щось шукала.

— Сімейні обставини, — нарешті видихнула вона, уникаючи моїх очей. — Це дуже важливо.