Розділ 7. Моя маленька перемога 

Оля

Я стояла над розмитими аркушами, в які перетворилися години моєї праці, і не могла поворухнутися. Сльози, які я намагалася стримати перед Стадницьким, тепер просто річкою текли я по щоках.

Я програла. Він розмазав мене, знищив мою гідність одним рухом руки, просто щоб довести свою владу.

Я повільно опустилася на стілець, закривши обличчя руками. Мені хотілося кричати, зібрати речі і втекти з цього проклятого місця назавжди. Але перед очима одразу постало заплакане личко Мілани та рецепти на ліки для мами. Я не мала права здаватися. Я мала дожити до першої зарплати.

Глибоко вдихнувши, я витерла сльози і почала все спочатку. До ранку якраз встигну, якщо не буду спати. Дякувати Богу, мама забрала Міланку з садочка. Просила я її не часто, бо розуміла як важко їй ходити великі відстані. Але все ж сьогодні я не могла інакше.

Раптом за моєю спиною зашуміли двері ліфта. Я різко обернулася, і вже встигла подумати, що це  Стадницький повернувся, щоб добити мене.

Але це був не він.

У приймальню зайшов Матвій, тримаючи в руках два великі стакани з кавою і якийсь пакет. 

— Я думав, він перебільшує, — тихо сказав Матвій, підходячи ближче і ставлячи стакани на мій трохи брудний стіл. — Макс розповів мені трішки з того, що у вас тут сталося.

Я відвела погляд, відчуваючи, як від сорому горять щоки.

— Вам не варто було повертатися, — мій голос тремтів, і я відчайдушно намагалася його вирівняти. — Все добре. Я зроблю заново.

— Олю, припини, — він зітхнув, скидаючи піджак і вішаючи його на спинку стільця. А потім рішуче закотив рукави сорочки. — Те, що він зробив — це не керівництво, а свинство. І я не збираюся залишати тебе тут одну розгрібати цей бедлам. Давай сюди чисті аркуші. Разом ми впораємося швидше.

— Ні, будь ласка! — я в паніці підскочила до нього. — Якщо Макс... якщо Стадницький дізнається, що ви мені допомагали, він мене точно звільнить!

— Не дізнається, — підморгнув він мені, хоча в його очах не було веселощів. — А якщо й дізнається, то я сам з ним поговорю. Давай, Олю. Це не обговорюється.

Наступні кілька годин ми працювали разом. Матвій виявився дуже простим і приємним у спілкуванні. Він не розпитував мене про особисте, не ліз у душу, а просто робив свою частину роботи, розбавляючи розмови жартами про офісне життя.

Близько дев'ятої вечора у двері офісу постукав кур'єр. Матвій замовив величезну піцу. Ми розчистили невеликий журнальний столик у зоні очікування і влаштували собі вечерю. Вперше за весь день я відчула, що можу розслабитись. Атмосфера була настільки теплою і дружньою, що я на мить забула, в якому пеклі насправді працюю.

— Тобі треба серветку? — Матвій потягнувся до моєї розкритої сумки, що лежала на краю дивана, коли на його пальці капнув соус. — Дозволиш?

— Ой, я сама дістану! — я різко смикнулася, але було пізно.

Матвій уже витягнув з бокової кишені пачку сухих серветок. А разом із нею зачепив і витягнув маленького яскраво-рожевого гумового єдинорога — улюблену іграшку Мілани, яку вона сьогодні вранці засунула мені в сумку, «щоб мамі не було сумно на роботі».

 Матвій підняв іграшку, роздивляючись її з легкою усмішкою. А моє серце впало кудись у п'ятки. Якщо він запитає... Якщо він здогадається і розкаже Максиму...

— Мила іграшка, — він перевів погляд на мене. — Не знав, що ти полюбляєш єдинорогів.

— Це... це моєї племінниці, — я випалила перше, що спало на думку, відчайдушно намагаючись не відводити очей. — Вона гостювала в нас, гралася з моєю сумкою і, мабуть, закинула.

— Буває, — він спокійно поклав єдинорога біля сумки і взяв серветку. — У мене теж є племінник. Учора знайшов деталь від лего у своєму робочому черевику. Добре, що хоч не взув.

Я з полегшенням видихнула. Цей чоловік був повною протилежністю Максиму. Він не шукав слабкостей, щоб ударити по них.

Ми закінчили роботу о першій ночі. Дві папки вже знову лежали на моєму столі.

Матвій накинув піджак і зупинився біля ліфта, уважно подивився на мене, а потім кинув погляд на маленьку камеру спостереження в кутку під стелею.

— Олю, — його голос став серйозним. — Макс... він схиблений на контролі. Якщо він захоче перевірити камери, він побачить, що я був тут. Тож ти маєш бути до цього готовою.

Я підняла на нього очі. Втома випалила в мені всі емоції. Страх, сором, відчай, злість — усе це перегоріло за сьогоднішній вечір. 

— Нехай дивиться, — мій голос прозвучав  бездушно. — Мені байдуже, Матвію. Він чекає, що я буду плакати, виправдовуватися, тремтіти перед ним. Але більше цього не буде. Я прийшла сюди заробляти гроші, і я буду це робити. А він... він для мене відтепер просто робот. Як і я для нього.

Матвій сумно усміхнувся, ніби розумів, що ця війна не принесе нічого доброго нікому з нас. 

— Тримайся, Олю. До завтра.

Коли двері ліфта зачинилися, я залишилася сама. Я дала собі обіцянку і не збиралася її порушувати. Більше ніяких сліз та емоцій перед ним. 

Наступного ранку я була на робочому місці о сьомій. Максим Стадницький прийшов о сьомій п'ятнадцять.

Я відчула його присутність ще до того, як він підійшов до мого столу, але навіть не здригнулася. Я повільно підвела на нього погляд. Він зупинився навпроти, і його очі одразу впали на дві товсті папки, що лежали на краю столу.

Його брови ледь помітно смикнулися. Він перевів свій важкий погляд на моє обличчя, ніби шукав там благання про пощаду. Натомість він не побачив нічого.

— Доброго ранку, Максиме Вікторовичу, — мій голос пролунав монотонно і чітко, як у автовідповідача. — Робота зроблена. Договори роздруковані, зшиті, відсортовані за алфавітом і занесені в електронну базу. У вас будуть ще якісь доручення?

Стадницький звузив очі і кілька секунд буравив мене непроникним поглядом, намагаючись знайти хоч щось в моєму новому стані.

— Ні, — нарешті холодно кинув він і, різко розвернувшись, пішов до свого кабінету.