Розділ 4. Попередження 

Оля

Двадцять хвилин, які Стадницький виділив мені на обід, пролетіли дуже швидко.  Мої ноги в  туфлях вже не просто гули, вони кричали про пощаду. Але я лише сильніше затягнула пасок на спідниці, поправила пучок волосся на голові і повернулася на передову.

Друга половина дня виявилася ще гіршою за першу. Здавалося, Стадницький поставив собі за мету вичавити з мене всі соки до останньої краплі. Він телефонував мені кожні десять хвилин, засипаючи дорученнями, які суперечили одне одному.

— Ольго, мені потрібна статистика продажів автомобілів за минулий рік.

А щойно я відкривала потрібний файл і починала зводити таблицю, лунав новий дзвінок:
— Залиште звіти. Зв'яжіться з постачальниками деталей для сервісного центру і з'ясуйте, чому затримується партія фільтрів. Негайно.

Він намагався збити мене з пантелику, змусити запанікувати і зробити ту саму фатальну помилку, за яку обіцяв звільнити. Але чим більше Стадницький тиснув, тим сильніше в мені прокидалася впертість. Я записувала кожне його слово в блокнот, перевіряла кожну цифру двічі, навіть якщо дуже не хотілося.

Коли близько п'ятої вечора до салону зайшов клієнт, невдоволений термінами доставки свого авто, Стадницький навмисне не вийшов з кабінету. Він просто дивився збоку, чекаючи, що я розплачуся або почну кликати на допомогу.

Натомість я запропонувала клієнту каву, мило вибачилася за затримку від імені компанії і  знайшла компроміс із безкоштовним першим техобслуговуванням.

 Коли клієнт пішов, цілком задоволений, я кинула короткий погляд на кабінет боса. Стадницький стояв біля вікна і його обличчя нічого не виражало, але я знала, що він усе бачив. Я виграла цей маленький раунд. Проте моя перемога була недовгою.

Стрілка годинника наближалася до шостої вечора. 17:45. 17:50. Мій пульс почав прискорюватися. Садочок Мілани працював до дев'ятнадцятої, але вихователька, Оксана Михайлівна, терпіти не могла, коли дітей забирали в останню хвилину. До того ж, мені потрібно було мінімум сорок хвилин, щоб доїхати туди по заторах.

О 17:55 двері кабінету боса відчинилися. Максим Вікторович кинув на мій стіл дві товстезні теки, від звуку падіння яких я ледь не підскочила на стільці.

— Що це? — мій голос здригнувся, коли я подивилася на гору паперів, а потім на його  обличчя.

— Це договори лізингу за останні півроку, — спокійно відповів він, спираючись долонями на мій стіл і нависаючи наді мною. — Їх потрібно перевірити, відсканувати і внести в електронну базу. Кожен. Окремим файлом.

Я швидко кинула погляд на годинник у правому нижньому куті екрана. 17:57.

— Але... мій робочий день закінчується о вісімнадцятій, — я намагалася тримати голос рівним, але паніка вже стиснула горло.

— Я попереджав вас на співбесіді. У моїй компанії ненормований графік. Ми працюємо на результат, а не відсиджуємо години від дзвінка до дзвінка, — він повільно вирівнявся, заклавши руки в кишені штанів. — Завтра о дев'ятій ранку в мене нарада. І ці файли мають бути в базі. Тож ми залишаємося, поки ви не закінчите. Думаю, до десятої вечора впораєтесь.

До десятої вечора... Слова вдарили мене, наче цеглою по голові. Повітря в легенях раптом закінчилося. Якщо я не заберу Мілану до сьомої, Оксана Михайлівна подзвонить мамі. Мама почне панікувати. А гірше того — дитина буде плакати, думаючи, що я її покинула. Мій найбільший тригер, миттєво затопив свідомість, вимикаючи будь-який здоровий глузд.

Я не можу залишитися. Я просто фізично не маю на це права.

— Я не можу, — слова вирвалися швидше, ніж я встигла їх обдумати.

Стадницький завмер і повільно схилив голову набік, ніби не розчув.

— Що ви сказали?

— Я сказала, що не можу сьогодні залишитися після роботи, Максиме Вікторовичу, — я підвелася з крісла, щоб хоча б трохи зрівнятися з ним у зрості, хоча він усе одно залишався вищим.  — Я зроблю це завтра вранці. Я прийду о шостій, я все встигну до вашої наради...

— Ні. Ви зробите це сьогодні, — його голос впав до шепоту.  — Ви, здається, не зрозуміли умов вашого випробувального терміну. Ви виконуєте мої накази. Або ви збираєте свої речі і більше сюди не повертаєтеся.

Моє серце забилося так сильно, що відлунювало у вухах. Вибір між роботою, яка означала наше з Міланою виживання, і самою Міланою. Несправедливий, жорстокий вибір, який цей самовпевнений бос навіть не усвідомлював.

У цей момент екран мого телефону, що лежав на столі, яскраво засвітився. На дисплеї великими літерами висвітилося: «Садочок. Оксана Михайлівна».

Дідько!

Я швидко накрила телефон долонею, перевертаючи його екраном донизу. Але реакція Стадницького була не менш швидкою. Його погляд ковзнув по моїй руці, а брови різко зійшлися на переніссі.

— Що ви там ховаєте, Ольго? — він примружився. 

Зараз мій мозок працював на шалених обертах. Я не можу сказати правду. Він ненавидить брехню, але якщо він дізнається про дитину, то звільнить мене прямо зараз.

— У мене прорвало трубу, — випалила я, дивлячись прямо в його карі й непроникні очі.

— Трубу? — він недовірливо підняв брову.

— Так. Щойно дзвонила... сусідка знизу, — я змусила себе не відводити погляд, хоча всередині все стискалося від жаху. — Я затоплюю її квартиру. Там гаряча вода. Якщо я зараз не поїду і не перекрию вентиль, мені виставлять такий рахунок за ремонт, який не покриє навіть рік роботи у вашому салоні.

Стадницький мовчав, але дивився на мене так пильно, ніби намагався зазирнути прямо в душу.

— Я можу викликати вам сантехніка з нашої робочої служби, — раптом сказав він рівним голосом. — Він буде там за п'ятнадцять хвилин. А ви залишитеся працювати.

От засада!

— Ні! — мій голос пролунав надто різко, і я швидко прокашлялася. — Тобто, дякую, Максиме Вікторовичу, але сусідка вже викликала аварійну службу. Мені просто потрібно бути там, щоб відчинити двері. Без власника квартири вони не мають права ламати замки. Мені дуже шкода.