Розділ 3. Мене не зламати

Оля

Рівно за двадцять хвилин до восьмої я прийшла до елітного автосалону. Сьогодні одягнула чорний костюм та білу блузку, застібнену до останнього ґудзика.

Каштанове волосся стягнула у високий пучок, зафіксований такою кількістю лаку, що, здавалося, об нього можна було зламати пальці. Сьогодні ніякої легковажності до якої я так звикла.

Я глибоко вдихнула повітря, і попрямувала до приймальні на третьому поверсі.
Моє робоче місце виглядало дуже акуратним та чистим. Ніякого зайвого папірця. Тільки стіл, комп’ютер, телефон і великий щоденник.

 Я тільки-но встигла кинути сумку і зняти пальто, як двері кабінету боса, різко відчинилися.
Він уже був там.

Стадницький стояв на порозі у білосніжній сорочці, з ледь закоченими рукавами, які відкривали сильні передпліччя. Його темне волосся було акуратно зачесане назад, а в карих очах завмер той самий холод, який на співбесіді змусив мене тремтіти.

— Ви запізнилися, — його грубий голос порушив тишу приймальні, змусивши мене здригнутися. Я автоматично глянула на екран комп'ютера.

— Зараз за сім хвилин восьма, — мій голос прозвучав трохи хрипко, і я подумки вилаяла себе за це. — Мій робочий день починається о восьмій.

— Ваш робочий день починається тоді, коли я приходжу. А я тут з сьомої тридцять, — він сперся плечем на одвірок, склавши руки на грудях. Його погляд повільно ковзнув по мені, зупинившись на мить на верхньому застебнутому ґудзику блузки. — Зробіть мені кави. Подвійний еспресо. Без цукру. За температурою рівно сімдесят градусів.

Чоловік розвернувся і сховався у своєму кабінеті, залишивши двері прочиненими. Сімдесят градусів? Він зараз серйозно?

Я закусила губу, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля роздратування. Вдома я могла двічі залити каву окропом і забути про неї, поки Мілана шукала свою улюблену іграшку. Але тут...

Я кинулася до великої кавомашини, що стояла в кутку приймальні і виглядала вона чесно кажучи, складніше за панель управління літаком. Кілька хвилин я тицяла кнопки, намагаючись зрозуміти, як зменшити температуру. Зрештою, машина  зашипіла і видала порцію чорної як смола кави.

Я поставила чашку на блюдце, поправила спідницю і, натягнувши на обличчя маску спокою, зайшла до кабінету.

Стадницький сидів за своїм величезним столом, щось швидко друкуючи на клавіатурі. Я підійшла ближче, намагаючись навіть не дихати і обережно поставила блюдце біля його руки.

Він навіть не підняв очей, тільки простягнув руку, торкнувся боку чашки кінчиками пальців і одразу прибрав їх.

— Це окріп, — кинув він рівно.

— Машина налаштована на стандартну температуру... — почала я, але він різко підняв погляд, змусивши мене замовкнути.

— Ольго, мені не цікаво слухати про налаштування машини. Мене цікавить моя кава  Ви хочете, щоб я обпік язик перед важливою зустріччю? Швидко переробіть.

— Звісно. Прошу вибачення.

 Я стиснула зуби, схопила чашку, розвернулася на підборах і вийшла. На кухні я вилила каву в раковину, зі злістю натискаючи кнопку нового напою. Цього разу я вирішила бути розумнішою.

Зробивши еспресо, я відчинила вікно в приймальні і виставила чашку на прохолодне ранкове повітря. Стояла і рахувала до шістдесяти. Один, два, три... Щоб ти вдавився, Стадницький...

Коли мені здалося, що чашка достатньо охолола, я знову понесла її в лігво дурнуватого звіра.
Цього разу він взяв чашку за ручку, підніс до губ і зробив маленький ковток. Його обличчя не змінилося, але очі потемнішали і він повільно опустив каву на стіл.

— Ви знущаєтесь з мене? — його голос був тихим, але від цієї тиші по шкірі пробігли мурахи. — Вона холодна тепер.

— Вона не холодна. Вона... охолоджена, як ви і просили, — я відчула, як мої щоки починають горіти від обурення. Моє невміння тримати язик за зубами рвалися назовні. — У мене немає термометра в пальцях.

— У вас, очевидно, немає і розуміння своїх обов'язків, — він відкинувся на спинку крісла, пронизуючи мене наскрізь. — Якщо ви не здатні впоратися з кавомашиною, як ви збираєтеся працювати з договорами? Третя спроба, Ольго. Або можете одразу йти писати заяву.

Я нічого не відповіла, просто розвернулася, відчуваючи, як під піджаком спина вкривається  потом.

Третя чашка. Я стояла над нею, як алхімік над зіллям. Я підігріла чашку, потім зробила шот, потім додала буквально дві краплі холодної води. Мої пальці трохи тремтіли, коли я несла її назад.

Я поставила її перед ним трохи різкіше, ніж мала б. І чашка дзенькнула об блюдце. Стадницький відпив. У кабінеті повисла напружена пауза. Він підняв очі, і я побачила в них ледь помітний, знущальний блиск.

— Пити можна, — нарешті констатував він. — А тепер до роботи. Мені потрібна папка з документами щодо постачання з Німеччини. Синя папка, на верхній полиці у архіві. І принесіть мені звіти за минулий місяць, вони в чорній папці. У вас дві хвилини.

Я вилетіла в приймальню, прямуючи до архіву. І тут моя неуважність зіграла проти мене. 

Я швидко пробіглася очима по корінцях. Синя. Чорна. Я схопила обидві, ледь не випустивши з рук купу якихось накладних, що лежали зверху. Запхнувши їх назад як-небудь, я повернулася до кабінету.

— Ось, — я поклала папки на край його столу, намагаючись віддихатись.

Він відкрив синю папку і його брови різко зійшлися на переніссі.

— Що це? — запитав він.

— Постачання з Німеччини... — мій голос здригнувся.

Стадницький розвернув папку до мене. І там на першому аркуші великими літерами було написано: «Ремонтні роботи. Акт списання. Березень».

— Це синя папка, Ольго. Але не та, — він повільно підвівся. Його вилика фігура нависла над столом. — Я ж сказав: верхня полиця, а ви принесли мені макулатуру з третьої.

— Я... я зараз заміню, — я потягнулася за папкою, але мої пальці здригнулися від хвилювання. Папка вислизнула, вдарилася об край столу, і  аркуші розлетілися по паркету.