Розділ 2. Кандидат номер 1

Оля

Листопадовий вітер пробирався до самих кісток, сиплячи в обличчя дрібну мжичку. Я сильніше натягнула комір свого теплого пальта і перехопила важку сумку в іншу руку. Пальці вже заніміли від холоду, але це була найменша з моїх проблем на сьогодні.

— Мам, я не хочу вже  йти! У мене ніжки втомилися! — Мілана вдруге за останні п’ять хвилин різко зупинилася прямо посеред тротуару.

Її маленьке личко, сховане за пухнастим рожевим шарфом, стало впертим і не віщувало нічого доброго.

— Міланко, сонечко, нам залишилося ще трішечки, — я спробувала говорити м'яко, хоча всередині все гуло від втоми. Після співбесіди з тим скаженим Стадницьким мої нерви були натягнуті до межі. — Давай, хто швидше добіжить до під'їзду?

— Ні! Неси мене! — донька тупнула ніжкою  і показово схрестила руки на грудях. Її великі й хитрі очі, уважно слідкували за моєю реакцією. У свої чотири роки вона вже чудово вміла маніпулювати, особливо коли відчувала, що я втомлена або коли поруч була бабуся.

— Я не можу тебе нести, в мене важка сумка, а в тебе теплий і дуже важкий комбінезон, — я присіла біля неї, ігноруючи те, як мокрий сніг миттєво впитується в тканину моїх штанів. — Якщо ми зараз не підемо, то замерзнемо. Ти ж не хочеш знову пити той гіркий сироп від кашлю?

Слова про ліки допомогли. Мілана насупилася, але неохоче простягнула мені руку в рукавичці.
Увесь залишок дороги ми йшли мовчки.

Мої думки знову й знову поверталися до  кабінету автосалону. До карих очей Максима, які буквально поїдали мене. Він чекав, що я здамся, взяв мене на роботу лише для того, щоб насолодитися тим, як я потерпатиму від його 3.

Від цієї думки спина мимоволі вирівнялася. Ну вже ні. Я витримаю. Заради цієї маленької дівчинки, яка зараз міцно стискає мою руку, я готова терпіти будь-якого боса. Навіть такого нестерпного, як він.

Ми нарешті дісталися нашого будинку. Я провернула ключ у замку нашої двокімнатної квартири, мріючи лише якнайшвидше скинути цей ненависний костюм, заварити міцного чаю і просто посидіти в тиші хоча б десять хвилин.
Але моїм мріям не судилося здійснитися.

Щойно двері відчинилися, в ніс ударив запах запеченої курки та… різкого чоловічого одеколону. У передпокої, поруч із моїми тапками, стояли великі чоловічі туфлі.

Я завмерла, а рука сильніше стиснула долоньку Мілани.

— Олю! Це ти, доню? — з кухні випурхнула моя мама. На ній був її найкращий халат, а на губах грала така солодка усмішка, що мені миттєво стало млосно. — А в нас гості! Проходьте швидше, мийте ручки.

З-за маминої спини зявилася висока фігура. Це ж Міша. Син тієї самої Олени Франківни, про якого мама дзижчала мені всі вуха останні два тижні.

Чоловік стояв посеред кухні, у дурнуватому светрі з ромбами, і дивився на мене з таким  оцінюючим прицілом, що мені різко захотілося виставити його за двері.

— Привіт, Олю, — Міша зробив крок назустріч, розтягуючи губи в усмішці. — А ти змінилася. Поправилась трохи після розлучення, але все одно красуня.

Моя щелепа мимовільно стиснулася. Це ж треба було так почати розмову.

— Привіт, Михайле, — я відповіла максимально сухо, ставлячи сумку на тумбочку. — Мамо, ти не попереджала, що в нас будуть гості.

— Ой, та хіба для своїх треба попереджати! Мішенька якраз був у нашому районі у справах, зайшов провідати, — мама заметушилася, забираючи в Мілани куртку. — Міланко, сонечко, біжи в кімнату, там бабуся тобі нові фломастери купила. А ми тут із дядею Мішею і мамою чаю поп'ємо.

Мілана хитро примружилася і перевела погляд з мене на незнайомого чоловіка.

— А ти хто? — дзвінко запитала вона, впираючись руками в боки.

— Я мамин друг, — Міша спробував видати привітний тон і потягнувся, щоб потріпати її по щоці.

— Не чіпай! — донька різко відсахнулася, сховавшись за мою ногу. — Мамо, я хочу їсти! Але не хочу курку! Хочу млинці!

Я подумки подякувала своїй маленькій маніпуляторці за вчасний каприз.

— Бачиш, Мішо, у нас зараз режим і невеликий безлад, — я випросталася, розстібаючи свій  чорний піджак. 

Я навіть не намагалася бути з ним привітною. Після ранкового протистояння зі Стадницьким, присутність цього чоловіка в моєму домі дратувала мене до здригання.

 — Я дуже втомилася після співбесіди і дитина голодна. Тож, зараз не найкращий час для гостей.

— Олю, що ти таке кажеш! — мама зблідла, нервово витираючи руки об рушник. — Міша приніс торт...

— Я можу почекати, поки ти погодуєш малу, — Міша, здавалося, взагалі не розумів натяків. Він по-хазяйськи сперся об косяк кухонних дверей. —   Знаєш, Олю, жінці без чоловіка зараз не солодко. Особливо з причепом. Але я людина широких поглядів, мене чужі діти не лякають...

Повітря в коридорі ніби замерзло. Причепом?
Слова вдарили мене наче струмом. Перед очима промайнуло обличчя Руслана, який так само стояв у цій квартирі і розповідав мені, що я нічого не варта і нікому не буду потрібна з дитиною. Моя травма, мій найбільший страх за доньку, що її хтось образить, миттєво перетворився на злість.

— «Причеп», Михайле, буває у трактора, — мій голос пролунав настільки жорстко, що мама аж відсахнулася. — А в мене є донька. І мені плювати на широту твоїх поглядів, бо в моєму житті вакансія для чоловіків закрита. Назавжди.

— Олю! — зойкнула мама.

— Ні, мамо, почекай, — я зробила крок до Міші, змушуючи його відступити назад у коридор. Від ненависті, коли чоловіки вказують мені, що робити, у мене аж дихання перехопило. — Я дуже ціную, що ти зайшов, Михайле. Дякую за торт. Але тобі час йти. Прямо зараз.

Міша кліпнув, його обличчя налилося червоним кольором від обурення.

— Ну і залишайся сама, істеричка! — кинув він, поспіхом взуваючи свої туфлі. — Кому ти потрібна з таким характером? Правду казала моя мама, що ти після розлучення з глузду з'їхала!

Він грюкнув дверима так, що посипалася штукатурка.
Тиша, яка настала після нього виглядала для мене ніби полегшення. Мілана, тим часом спокійно стягнула другий чобіт і побігла до кімнати за своїми обіцяними фломастерами, чудово розуміючи, що зараз почнеться буря.