15. Дорога до дому

Дорога до дому була набагато довшою, чим ми їхали у Світланськ. Це і зрозуміло. Поспішати нам було вже нікуди. Товар був у нас в багажнику. Тож ми могли розраховувати свій час, як нам схочеться. Могли мчатися на великій швидкості до дому, а могли їхати собі повільно. Зупиняємось, коли хочемо відпочивати. Потім знов потихеньку їдемо. І так до самого вечора..

Ми встигнули й по місту погуляти. І поїхати подивитися на Дніпро. Заїхати до лісу і там провести деякий час. З усіх нас тільки Віка раділа, що ми повертаємося.

- Ой, а ви не можете їхати скоріше? А давайте тут не будемо зупинятися? Віра, та навіщо тобі ті світлини? Фотографуй на ходу. - Тільки й було чутно від неї.

Та ми робили, як нам забажається і не звертали не неї ніякої уваги.
Лише раз Віра не втрималась та сказала

- Якби я була на місті хлопців, то висадила тебе на першій зупинці, та хай би ти додому їхала на автобусі. 

Мені навіть смішно стала. І я з вдячністю пожав долонь, яку тримав майже усю зворотню дорогу.
Ми сиділи пліч-о-пліч. Вірочка іноді клала голову на моє плече. А час від часу, коли нам здавалося, що нас ніхто не бачить, ми цілувалися. Швидко, але це було так приємно відчувати її губи на своїх. Її смак. Від Віри й пахло наче квітами польовими.

А за вікном була осінь. Ми проїжджали тут зранку і все це мало зовсім інший вигляд ніж зараз.

- Не розумію, що не так.  Картинка якась наче інша, - Здивовано питала в мене Віра.

- Коли ми їхали зранку було мало людей. Все зачинено. Тихо було і все тільки но прокидалась від сну. А зараз бачиш, життя вирує! Он скільки людей. Машин стало набагато більше. Магазини працюють усюди. Шум. Суєта. Галас. Життя вирує. Коли їхали ранком, місто здавалася таке тихе та маленьке, а зараз он дивись? Як багато на вулиці людей. Наче десь на Хрещатику, - показав я Вірі на ту картину, що відкриваеться перед нами саме у цей час. 

Віра дивилася у вікно, а я спостерігав за нею. Та весь час думав про своє.

- Ах, Віра, Віра, Вірочка. Дівчинка моя доросла. У тебе така сонячна посмішка. - Думав я про себе, дивлячись на її обличчя. Я помітив, що, коли Вірочка посміхається, то в мене відразу таке складалося відчуття, що це десь з космосу, особисто мені, щиро посміхається сонечко. 
От якщо подумати. Віка ж така красива. От як мовчить - немає слів. Думаєш, яка цяця. Яка краса. Але вона, чи то ще молода дуже, чи то дійсно не моє. Хоч спочатку чесно, я був про неї дуже високої думки. Та Віра - вона інша. Тепла та затишна. Якщо так можна про людину казати. Життя саме все зробило за нас. І те, що Віка поїхала з нами це доля. Бо так і думав би, як усі. О! Яка ж вона красива. Та, що мені з її краси, якщо вона з середини мертва. Не жива. Наче мармурова. Ні. Така не зігріє. Небуде тебе кохати. А буде постійно чимось не задоволена. Віра - це моє, - остаточно вирішив я і вже із спокійною душею міг продовжувати далі свій шлях до дому.