11. Дніпро

Ми зібрали дівчат біля кафе та вирішували, де нам зараз їхати. 

- А поїхали подивимося на Дніпро! - Запропонував несподівано Миколайович.

- Ух ти! Клас! Поїхали! - Віра зраділа і якби знала шлях, то побігла поперед машини.

Спочатку ми знову помчали до центру міста. Потім звернули в якійсь провулок. Потім проїхали гаражі. І ось несподівано побачили його - наш Дніпро!  Це було щось неймовірне!

Ми вийшли з автівки та пішли ближче.

- Така картина, аж дух захоплює. - Зізналася мені Віра.

Ми стояли на кручах, а річка текла десь далеко внизу. І вид такий був гарний. Віра навіть про камеру забула.

Попереду нас стояла Віка. Ми за нею, а позаду Миколайович. Віра так усім цим захопилася, що несподівано взяла мене за руку. А я так здивувався, що не став нічого роботи. Теж тримав її й все. Ми це робила мовчки не дивлячись один на одного. Вірочка вся була там. Внизу. Де бігла собі по вільних просторах синя стрічка Дніпра.

Вірочка потім, до самої автівки, коли ми вже поверталися так і не відпустили мою руку. Не знаю, чи бачила це Віка, та якщо і побачила, то нічого нам зараз не сказала.

Це все якось змінювало. А може це в неї якійсь миттєвий порив, - подумав я та не став нічого казати. Може прийшло та пішло. Хто цих жінок розбере. А Віра і сама наче засоромилася свого пориву, відсунулося від мене ближче до вікна й он і голову у мій бік навіть не повертає. Це все якось дивно. Та життя покаже, як воно далі буде.
Я вирішив теж на неї не дивиться, та й сам повернувся до вікна і поглядав у свій бік на дівчат, яких було дуже багато у цей час на вулицях міста

Я знав, що скоро ми минуємо міській парк, потім буде одноповерхова забудова, а потім дорога поведе нас до самого дому. 
От і все. А жаль буде просто так розлучатися з Вірою, тільки подумав я, як вона сама знайшла мою долонь і знов взяла її до себе. Ми одночасно повернули голови. Зустрілися поглядами. Посміхнулися один одному. 
Вона поклала голову мене на плече. Прошепотіла.

- От так би їхала та їхала усе життя. А би тільки ти поруч. Так мені з тобою добре, спокійно та затишно. Скажи, мені, ще це у нас на все життя? Бо якщо для тебе це просто забавка, тоді не треба. Скажи, мій хлопчик.

Я нічого їй не відповів. Тільки пригорнув тихенько та поцілував в обличчя. А потім наче чогось засоромившись, убрав руку з її плеча і повернув голову в інший бік, але ми так і надалі тримали за руки один одного.

За рогом показався великий ліс.