5. Килим із квітів

Віка сиділа попереду та постійно мовчала. Якась вона надута та серйозна з ранку. Я ж її раніше такою не бачив. Може не виспалася, чи що?

Зате Віра повна її протилежність. Їй все подобалась. Вона весь час розмовляла. Така весела та дуже запальна. Як я. Мені навіть на думку прийшло, що ми в деяких позиціях з нею аж дуже-дуже схожі.

Ось вже ранок. Сонечко встає. Всі при своїх думках зараз. Миколайович думає, мабуть, як безпечніші доїхати до місця призначення. Віра дивитися по боках. Їй все цікаво. Це ми тут дійсно схожі. Я теж такій допитливий, як і ця молода жінка, чи то доросла дівчина. Не знаю, як буде правильно казати, та головне, що Віра весела. Це в дорозі фактор не менш важливий, чим добра вдача. А от, що там Віка думає? 
В офісі, вдома, вона здавалася мені гарною та чудовою дівчинкою. Коли ми з нею перетиналися на роботі я постійно був від неї в захваті. А сьогодні вона чомусь виявилися зовсім інша. От обов'язково треба, якщо тобі хтось подобається. Якщо хочеш дійсно впізнати, яка людина є насправді, узяти її з собою у подорож. Хоч на день. О! Там відразу буде видно, хто є хто і чи підходити ви один одному. І не вспів я про це подумати, як Віка подала голос.

- Чесно кажучи я вже хочу до дому. Навіщо я тільки згодилися на цю авантюру? - Заявила вона нам усім в голос.

А мені стало соромно перед Миколайовичем за те, що узяв з собою таке диво. От як же добре нам завжди було удвох. Ні, захотілося дівчині приємнє зробити. Хай розвіється. І це тільки початок. Цікаво, що ж далі буде? Сподіваюсь, що та інша, її тітка, буде хоч не така сумна. Бо двох таких, як Віка ми точно не витримаємо.  Потвм доведеться їх дійсно десь висадити. В мене аж настрій покращився, коли я уявив собі цю картину. Як вони удвох біжать за нами, плачуть, а ми такі їм. - До побачення, до побачення. Ахахаха.

Після цього настрій в мене покращився і я вже не звертав на Віку ніякої уваги.

- Ось вже і Кам'яні Сади, - попередив нас Миколайович.

- О! Клас. Я тут ще ніколи не була, - зраділа Віра та почала крутити головою в різні боки. - Хочу добре все роздивитися, - чомусь засмутилась вона. - Може щось цікаве пофотографую. - Вона дістала з сумки фотоапарат. - Я ж фотограф. Зазвичай весілля там різні та людей знімаю, а так для себе природу люблю. Ти вже тут бував, то підкажи, будь ласка, що тут є цікавого?

- Ми через саме місто все одно не поїдемо. Це ж об'їзна дорога. Он з твого боку лише гаражі та різні підприємства. А саме місто з мого боку. - Почав я пояснювати.

- О! Клас. Дивится, якій гарний кадр! - Віра несподівано навалилася на мене усій своїй не маленькою груддю і швидко почала клацати затвором на своєму фотоапараті.

Миколайович навіть зупинився. Щоб вона могла зробити гарні світлини. А я так і сидів, боячись поворухнутися, щоб ненароком не помішати роботи їй фото. Та і чесно кажучи сподобалося, як лежали на мені її пишні дівочі груди. На жаль це тривало не довго. Вона перестала клацати та знов всілися на своє місце.

- От, як будемо виїжджати з міста. За рогом. Там пагорби такі є невеличкі. І там різні квіти зростають. Отам дійсно гарний краєвид, - повернуся Миколайович до нас.

- О! Гаразд. Дякую. Ви ж там зупинитися, хоч на декілька хвилин. Я вас не дуже затримаю? Аж свербить, так хочу пофотографувати, - стала вмовляти нас Віра.

- Та звісно зупинимось. - Заспокоїв її наш шофер. - Фотографуй скільки тобі потрібно, дитинка. - Ми ж не поспішаємо, пане "начальнику"? - Це він мене так в жарт називав.

- Та звісно ні. Часу в нас вистачає. - Підтвердив я обіцянку. - Хай людина фотографую скільки їй треба. Я її розумію. У нас до обіду ще часу вдосталь.

- Ой, дякую. Дякую. - Дуже зраділа Віра і мені здалося, що ще мить і вона нас від щастя розцілує.

Та в цей самий час, якась місцева кішка дуже повільно переходила шлях поперед нами. Це було так кумедно, що Віра не стрималась та швидше схопилась за фотоапарат, щоб зафіксувати для історії, як вона сказала, цей дуже неоціненний кадр.

А я вже вкотре для себе зрозумів, що з цією пані нам буде весело. Бо вона теж любила все таке, як любимо ми з Миколайовичем.

А Віка в цей час сиділа мовчки. Вона лише позіхала та дивилася прямо поперед себе. Не знаю про, що вона думала. От зараз підемо фотографувати та заодно поговоримо з Вікою.

- Боже, яка краса! - Тільки й змогла вимовити Віра. Ледь дочекавшись поки Миколайович зупинить машину, вона миттєво, не вибираючи дороги, побігла на гору в напрямок квітів.

- Там же роса! Стій! Ноги промочиш! - Тільки й встиг крикнути їй навздогін наш шофер, та вже було пізно. Віра стояла на самому верху і без кінця щось там знімала. - От бісова дівка. - Похвалив її Миколайович. - Оце комусь буде жінка. Вогонь.

Ми з нашим шофером теж пішли за Вірою. В автівці залишилась одна Вікторія. Їй, мабуть, це все було не дуже цікаво. Поки нас не було, вона там собі курила та слухала музику.

Віка мені подобалося. Як дівчина. Бо виявляється, як людину я її не дуже добре знав. І у мене був вибір. У людини завжди є вибір. Тільки іноді ми боїмося його зробити. Боїмося, що буде не краще. Боїмося нового. От і зараз я думав про Віку. Чи залишитися з нею, чи піти з Вірою. Так, як можна було сидіти в авто, коли навколо була така неймовірна краса!

- Це наче, як килим. Справжній килим із квітів. Ходіть, но сюди, - кликала нас Віра та без кінця наводила об'єктів то на одне місце, то на інше.

- Боже! Я в захваті. От дякую, вам пани, що взяли нас з собою. Ну де б я ще у місті побачила всю цю дивовижну красу! По них ходити гріх. Дивитися ось, такі всі жовтенькі та ще й метелики над ними крильцями своїми маленькими махають. Яка краса! Яка краса! - Віра була в такому піднесеному настрої, що я аж сам радів дивлячись на неї.

А вона не знала, що їй роботи. Чи то знімати.Чи то нам про все це розповідати. Чи насолоджуватися цією природною красою. Поруч з нею я і сам почав відчувати себе частинкою отієї самої краси про яку нам тільки, що розповідала Вірочка.