3. Віка хоче додому

- А де ми зараз? - Спитала Віра, - бо я ще в цій частині міста ніколи не була.

- Це вже сама північ. Ось зараз проїдемо під мостом. А потім вже дорога піде за місто. Як раз на Кам'яні Сади. А, ні. Там ще Волошкове спочатку буде, а потім вже Кам'яні Сади. Волошкове - це таке село. Таке. Нормальне. А Кам'яні Сади - це таке маленьке. Дуже маленьке місто. Містечко - я б так сказав.

- Як цікаво. - Зраділа Віра. - Ви знаєте, я дуже люблю подорожувати. Природу люблю. Нашу. Українську. Усі ці маленькі міста. Села. Осінь люблю. жовте листя. Тварин. Птахів. Мені все цікаво. А Віка в нас.... ой, - Перейшла вона на шепіт. - Спить бідна дитина. Вчора до ночі збиралися. Розмовляли. Бо вона дуже хотіла поїхати, та батьки ніяк не відпускали. То, їх зрозуміти теж можна. А я, як охорона.Хахаха - Засміялася молода жінка. - Зі мною хоч на край світу.

Мені подобалося, що вона така балакуча. Бо Миколайович у нас особливо розмовляти не любить. А зараз, хоч є з ким побалакати. Якби ще Віка не дрімала. Але, то її видно в машині заколихало. Хай спить, все одно ще ранок. Он сонце тільки прокинулась. І мені було цікаво, що там Віра хотіла сказати про свою племінницю.

- Чесно кажучи, вас самих треба охороняти, шановна пані Вірочка. - Сказав я те, що думав.

Після цих моїх слів Віра почала так голосно сміятися, що аж Віка прокинулася.

- "Шановна пані Вірочка" воно звісно гарно звучить, та краще, хай буде просто Вірочка. Мені так більше подобається. - Відсміявшись, звернулася до мене пані Віра. - Давай на "ти" пане Андрій, бо, здається мені, що ми з тобою майже одного віку.

- Так. Я згоден, Віра. Приємно, що з нами їде така весела пані. - Я все не міг зупинитися. Мені хотілося сказати їй щось приємне, та я не знав, що. А поки ми розмовляли я і не помітив, як ми вже опинилися за містом. Бо замість цехів та будинків, вже пішли одні лише поля. Ось і перше село - Волошкове. Ідемо по графіку.

- А давайте десь за селом встанемо, та на траві поснідаємо. - Запропонувала Віра. - Бо не знаю, як ви, шановні пани, а ми з Вікою такі голодні. У нас з собою є і термос, і бутерброди. Ти, як Андрійко?

Вона така чемна, ця пані Віра. От приємно, що тут казати. Всі б такі були. До речі, Віка або весь час мовчала, або спала. Цікаво, вона всю дорогу так і буде сплячою красунею з нами їхати?

- Я тільки "за". Бо чесно кажучи й сам я голодний, бо нічого з ранку не їв. Ви, як Миколайович? - Звернувся я до нашого шофера.

- Якщо треба, то зараз і зупинимося. Тільки ось від села трошки від'їдемо. Якесь мальовниче місце знайдемо та зробимо маленьку зупинку -  Миколайович ще щось хотів додати та саме в цей час прокинулась Віка.

- Ой, вибачте. Тут так тепло. Мене вже на сон потягнула. А нам довго ще їхати? - спитала вона.

До Світлановська ще, мабуть, годин п'ять. - Відповів їй я.

- О! Це довго. Я вважала, що ми раз і на місці будемо. Там погуляймо цілий день, а вечері вже й додому. - Віка здається була  незадоволена, що так довго треба сидіти на одному місці. - Вірочка, а може хлопчики нас додому відвезуть поки ми, ще недалеко від'їхали?

О. Тільки цього нам ще не вистачало. Я хоч і не забобонний та повертатися в мене особисто, ніякого бажання немає. Здається мені, що і Миколайовичу ця пропозиція взагалі не до серця. Зараз все залежало від Віри.

" Як скаже, їдемо далі", - "одружусь"! - Чомусь подумав про себе я. Бо не хотілося мені зовсім повертатися та везти їх додому.  От не знаю і чого таке мені в голову прилізло. Я ж її взагалі не знав.