2. Дівчата

Наш шофер був у мене, як завжди о п'ятій ранку. Я миттєво, перед тим, як вийти з дому набрав Віку. Слухавку вона взяла відразу. А от судячи з голосу, то прокинулась вона, мабуть, ось тільки-тільки.

- Тут така справа, - зам'ялася моя подруга. - Батьки саму мене не відпускають, то я буду з тіткою. Вона класна. І весела. І молода. І красива. Вона мені наче подруга.

Не знаю до чого тут було, що вона красива. Ну, то, хай буде з тіткою. Яка нам різниця. Все одно машина везе, а не я їх на собі нести буду.

- Миколайович, тут така ситуація. - Почав я пояснювати все нашому шоферу. - З нами ще дві дівчинки молодих поїдуть. Ви ж нікому не скажете? І нам веселіше буде. І добру справу зробимо. Дівчатка хочуть, хоч на день розвіятися та побачити ту красу, яку ми з вами частенько спостерігаємо.

Миколайович в нас людина добра, гарна та весела. Хоч йому вже за п'ятдесят років та у відрядження я люблю їздити тільки з ним. І звісно, пан шофер на усе погодився. І ми відразу, не гаючи часу, поїхали забирати наших дівчат. Через двадцять хвилин автівка заїжджала до їхнього двору.

- Оси вони. Вже чекають. - Першим побачив їх Миколайович.

І дійсно біля під'їзду стояли дві дівчини. Худенька з довгим волоссям, то Віка. Я її відразу впізнав. А друга, то виходить її тітонька. Щось вона, як для тітки дуже має чудовий вигляд. Струнка така. Але не в моему смаку.

- Доброго ранку. - Привіталися ми усі разом й дівчата скоріше всілися на задні сидіння. Речей в них було з собою, як я помітив не дуже багато. Бо я уявляв собі вже, як вони там понабирають купу різного мотлоху. Це ж дівчатка. Але Віка молодець. Що тут ще казати.

Не встигли дівчата посідати, як Миколайович відразу дав газу. Це він спеціально, щоб надолужувати час. Бо, щоб забрати Віку та її родичку, нам треба було їхати зайвих хвилин двадцять. Може це і не багато. Та у дорозі всяке буває. Тому звісно треба було поспішати, щоб по обіду бути на місці.

Поки їхали містом нічого для мене цікавого не було і я вже хотів почати розмову. Та мене випередила тітка моєї подруги.

- Будемо знайомитися. Я - Віра. Можна на "ти", бо не така я вже і стара. Сподіваюсь вам з нами буде весело. Я так розумію, ти - Андрій. - Звернулася вона до мене. - Племінниця багато про тебе розповідала.

Як вона це сказала, то ми з Вікою здається дуже по червоніли. Це ж треба. Але приємно. Весела здається така тітонька. А з іншого боку, яка вона тітонька. Молода гарна дівчина. Виглядає трошки доросліше за Віку. Бо вища та не така худа. А так. Майже одного віку.
А Віра наче почула, що я про неї зараз думаю та розповіла далі про себе

- Мені двадцять п'ять з плюсом. Неодружена. Дітей немає. Весела. Добра. Трошки боягузка. Прошу кохати та берегти. Ха-ха-ха.

- Миколайович. - Чемно звернувся до неї мій напарник -  П'ятдесят плюс. Одружений вже, як тридцять років. Двоє дітей. Дуже серйозний чоловік.

Він у нас теж з гумором. То ми з цього усього посміялися і далі вже спілкування йшло весело та без усякого напруження.

А поки вони там розмовляли у двох, я зміг нарешті добре придивитися до "тітки" Віри. І до того, як вони одягнулися в дорогу.

З ранку вже було холодно. Вересень, як, ні як. Тож Віка була одягнена в сині джинси. Черевики та курточку. Віра теж була в джинсах сірого кольору, світлому светрі та чорних напівчобітках. Молодці дівчата, подумки похвалив я їх. Знали, як одягатися. Ми ж не на бал їдемо. А тітка до речі у Вікі нічого така  Класна фігура. Струнка. Вище за Віку. Може й не така красива, як моя подруга. Та у Віри теж був свій шарм і вона здається гарна людина. Головне, весела та балакуча -  це якраз те, що треба в дальню дорогу.

.