Глава 27. 1969. Натан.

  Спала я жахливо. Весь час скидалася. Поринала в забуття, виринала в дрімоту. Відкривала очі й не могла відразу зрозуміти, хто я й де. Але варто було сфокусуватися на Натані, спогади поверталися раптовим болісним щемом десь глибоко в мені. Гадаю, саме цей щем не давав мені спокійно заснути.

   Я б ще довго так мучилась, аби врешті Натан просто не ліг поряд та не пригорнув мене до своїх широких грудей. Він мовчки гладив мене по голові, а я слухала, як він дихає та як б’ється його серце. Потім він почав ледь чутно щось наспівувати. Ні, не наспівувати, а просто мугикати, заколисуючи, як малу дитину. Нарешті, я провалилася у глибоку, як слово "морок", темряву без сновидінь.

   Коли я зранку відкрила очі, найперше озирнулася в пошуках Натана. Його не було. Лишень білий акуратний аркуш паперу на тому місці, де вночі був Натан.

  “Доброго ранку! Вибач, мушу йти. Термінова справа. Спробую повернутися якомога швидше. Ні про що не турбуйся! Випий таблетку й спробуй ще трохи поспати! Н.” 

   Як не дивно, але я так і зробила.

   Коли я прокинулася вдруге, Натан вже сидів у кріслі поруч з ліжком й переглядав якісь папери. Він помітив, що я відкрила очі та дивлюся на нього.

   — Привіт! — посміхнувся мені. — Як почуваєшся? 

  — Ще не знаю, — відповіла йому. — Хочу пити.

   Він підвівся, налив у склянку води й подав мені. Я швидко її осушила. 

   — Ще?

   — Поки досить, — знову відкинулась на подушку я. — Де ти був?

   Я сама ледь пізнавала свій голос. Надломлений, тихий, якийсь хворобливий.

   — Я бачився з Тоні. Він зателефонував та попросив про зустріч. Чесно кажучи, я зовсім не хотів його ні чути, ні бачити. Але він сказав, що це важливо й він буде дзвонити, поки я не погоджусь. Я подумав, що так він точно тебе розбудить й погодився.

   — Сподіваюся, у нього хватило розуму зустрічатися з тобою у людному місці?

  Натан посміхнувся:

  — Ну… Ми розмовляли у мене в кабінеті. Інколи там буває дуже навіть багатолюдно. Але не сьогодні.

   — Він живий? — поцікавилась я.

  Натан розсміявся.

   — Так, Еббі, він живий! Але розмова була дуже складна. Я дуже шкодую, що довів до такого. Нам потрібно було поговорити набагато раніше. 

  Натан замовк. Потім поглянув на папери у себе в руках і сказав:

   — Там, в кабінеті він тримався дуже витримано. Хоча я спочатку просто хотів його розмолоти в пил. Знала б ти, як у мене кулаки чесалися! Я винуватив його у тому, що ми пережили останнім часом. В тому, що було з тобою цієї ночі. Але зараз...  Він дав мені почитати це. 

   Натан показав мені невеличку пачку білих аркушів, списаних дрібним швидким почерком. Почерком Тоні.

   — Й оце!

   А ці аркуші в клітинку та в лінійку, вирвані з дитячих зошитів, я пізнала відразу! Це були мої листи до Тоні! 

  — Й найперше, що я хочу — це вибачитися перед тобою! Як уже вибачився перед Тоні. 

   — Тобі немає за що вибачатись, — тихо сказала я.

   — Ні, є! — відповів він. — Я був занадто байдужий, занадто глухий! Занадто зосереджений на собі. Я… — він надовго замовк. — Я завжди гадав, що чоловікові достатньо забезпечувати та охороняти свою сім’ю. Бути таким собі куполом, під захистом якого його жінці, дітям, батькам не треба ні про що турбуватися. Й мені здавалося, у мене непогано виходить. Я був гордий собою. А виявилося, що все це ілюзія. Що мій купол — це кокон, який душив тебе. Якби я був більш уважним, я б це помітив. Але в мене не було часу. Мені потрібно було вибудовувати купол. Ось такий парадокс! Й знаєш… Я не знаю, як жити далі. Я не вмію інакше. Але я хочу навчитись.

   Я у всі очі дивилась на цього красивого, гідного чоловіка й не могла зрозуміти, що я відчуваю. 

   — Я теж не знаю, як жити далі, — нарешті сказала я. Відчула, що сльози розмивають світ навколо. Спробувала прогнала їх тильною стороною долоні.  

    Натан хотів щось сказати. Зупинила його жестом руки.  

    — Ні, почекай! Я спробую пояснити той сумбур, що є в моїй голові. Не перебивай, будь ласка! 

   Я замовкла, бо не знала, з чого почати. Врешті, вирішила говорити перше, що спаде на думку. 

   — Я не вмію жити без тебе. Те, що зі мною сталося вчора після того, як ти пішов — це, в першу чергу, страх. Тваринний страх залишитися без тебе. Я ніколи не залишалася без твоєї підтримки та опіки. Навіть, коли ти був далеко. Навіть, коли думав, що я тобі зраджую. Ти завжди опікувався мною та дітьми. Якщо щось траплялося, чи у мене виникала будь-яка потреба чи проблема, це все було твоїми проблемами. “Скажи мені і я все організую!” — твоя фраза-паризит стосовно мене. 

   Натан посміхнувся, але нічого не сказав. А я продовжила розмірковувати вголос:

   — Виглядає так, що саме за це я тебе й звинувачую. За твою турботу. … Знаєш, я думаю, це не нормально. Я доросла, здорова жінка, наче не дурна, й... така безпомічна. Я хочу навчитися жити по-іншому... без тебе.