12. Танець пір'їнок

Надя

— Мамо, чому ти плачеш?

Аліса зазирає своїми щирими оченятами мені у вічі, і я щосили стараюся вичавити з себе усмішку.

— Це я просто щаслива! Іноді люди плачуть від щастя!

Ненавиджу всіх Вишневських за те, що мушу так нахабно брехати своїм дітям.

— Ти теж рада, що дядя Макар буде нам тепер татом? — Моя старша донечка плескає у долоні й аж підстрибує від радості.

За якихось три тижні мої дівчатка прикипіли до Макара, і від цього мені хочеться вовком вити. Точніше, вовчицею. Вовчицею, яка тепер вже точно не зможе захистити своїх дітей, і рано чи пізно їм доведеться зрозуміти, що всі Вишневські — монстри.

Мені нелегко опанувати себе. Найгірше — коли бачу себе у дзеркалі в білій сукні.

— Все, готово. — Перукарка поправляє останні пасма і відходить від мене. — Ви неймовірні!

— Ти дуже гална, мамо! — серйозно підтверджує Аврора.

Візажистка і перукарка нарешті йдуть геть, а я залишаюся з донечками й свекрухою.

На подвір’ї готельного комплексу вже збираються гості. Весілля буде в американському стилі — з ведучим і обміном обітницями біля білої арки. Я навіть думала, що старший Вишневський захоче повести мене до вінця, але від цього відмовилися. Ми з Макаром разом спустимося на вулицю, разом пройдемося всипаною пелюстками троянд доріжкою, а тоді здійснимо решту формальностей.

— Вже скоро треба починати. — Свекруха, витягнувши шию, дивиться у вікно.

У двері стукають.

— Можна? — Зазирає Макар.

— Так-так. Ти вже готовий? — Антоніна підбігає до сина і метушливо починає обтріпувати невидимі пилинки на його чорному піджаку.

— Ти теж дуже галний! — Усміхаючись, заявляє Аврора.

— Справді? А ви, принцеси, сьогодні найгарніші! — Він присідає біля моїх дівчаток і, красномовно охаючи, розглядає їхні сукні.

Моє материнське серце у такі миті кровить.

— Залишите нас з мамою вдвох? — просить Макар Алісу й Аврору, нарешті підводячись.

— Так-так, ми вже йдемо до гостей, — відповідає замість них свекруха. — Приходьте за десять хвилин.

Вона забирає моїх донечок і виходить. А ми з Макаром залишаємося в тиші готельного номера.

Він вперше дивиться на мене. Підходить близько, з неприхованою цікавістю розглядає.

— Ти дуже гарна. Дуже.

Мене трусить від думки, що я стану його дружиною. Не хочу навіть дивитися на нього. Але цікавість перемагає — зазираю йому у вічі, щоб побачити, чи не глузує він, чи є в його погляді хоч дрібка щирості.

Від того, що бачу, хочу собі очі виколоти. Тому що він світиться захопленням. У темних очах — відблиски сонця, що б’є з вікна, й від того його погляд пломенить теплом.

Давно на мене ніхто так не дивився. Я не можу на це повестися. Не можу.

— Багато часу це все займе? — Відводжу очі. Долоні пітніють.

— Не знаю. Як і будь-яке весілля.

— Я хочу якнайшвидше повернутися у свій номер.

— Ти не повернешся у свій номер. Наша шлюбна ніч буде в моєму, де я щойно збирався. — Макар робить крок до мене, стає аж впритул, а мені відступати нікуди, бо позаду диван. — Надю… Ти маєш хоча б трохи вдати, що радісна. А ще нам краще… потренуватися.

— Що потренуватися?

Макар підносить руку і легко торкається до моєї щоки тильним боком пальців.

— Цілуватися. Дозволь поцілувати тебе зараз. Щоб ти не сіпалася, коли ми це робитимемо при гостях.

Не витримую. Хочу стриматися, та не можу — щокою біжить зрадлива сльоза. Така велика й пекуча, що я відчуваю її слід на шкірі.

— Треба ж, ніколи не думав, що жінка плакатиме через шлюб зі мною, — шепоче він і стирає пальцями сльозу. — То дозволиш?

— Ніби-то тобі треба дозвіл!

Макар важко зітхає.

— Гаразд. Тоді я сам. Дивися. — Він кладе руку на мою талію і несильно притягує до себе. Інша рука досі на моїй щоці. — Ось так я зроблю біля арки. Обійму тебе за талію і притягну до себе. А тоді нахилюся і поцілую глибоко, переконливо. Ніби дуже довго цього хотів. Так, як цілує чоловік, радіючи, що бажана жінка нарешті належить йому.

Він нахиляється до моїх губ стрімко. Робить те, що щойно озвучив. Сильно, владно, не даючи мені можливості втекти від поцілунку.

І це… не огидно. Навпаки. З жахом розумію, що навіть не намагаюся пручатися.

У нього м’які, аж плюшеві губи. Подих — теплий і ніжний, як пара, що здіймається над чашкою жасминового чаю. Від нього гарно пахне парфумом, а рука на моїй талії така міцна, така дужа, що опертися не страшно.

— Тихо, тихо, — шепоче мені в губи, відхиляючись.

Лиш тепер розумію, що мої плечі тремтять.

— Ось так. Потім нас оточать гості, будуть вітання, розмови і все таке. Я постійно обійматиму тебе за талію або триматиму твою руку у своїй. Не сіпайся, коли я робитиму ось так. — Макар опускає руку з моєї щоки й бережно торкається моїх пальців, переплітає їх зі своїми.

Я опускаю голову і, як зачарована, спостерігаю за цим. Його великі, грубуваті пальці пестять мою руку ніжно, ніби знайомляться.

— А потім, коли нам кричатимуть «гірко!», я цілуватиму отак.

Він знову торкається долонею моєї щоки, чим прикриває мої губи і свої. Поцілунок виходить геть іншим, не схожим на попередній. Ніжним і повільним виходить. Як танець пір’їнок. Мені майже лоскітно. І неймовірно спокійно.

— Ось. Тепер ти знаєш, як воно буде. Тому не хвилюйся. — Чомусь Макар важко дихає, коли подається назад.

Він забирає мою руку з талії, і на місці, де щойно було тепло й затишно, стає порожньо.

Я облизую губи й відчуваю, що помади на них поменшало. А злості в моєму серці — ні. Якими б солодкими не були ці поцілунки, я ніколи йому не пробачу, що не дозволив мені втекти.  

— Я все одно тебе ненавиджу, — видихаю.

— Знаю. — Він смикає одним кутиком губ. — Я зроблю все, щоб ти змінила думку. А тепер ходімо. Гості чекають.

Макар наставляє мені зігнутий лікоть, і я чіпляюся за нього, хоч воліла б зараз тікати світ за очі.