11. Грати

Макар

Батько наближається до неї так стрімко, ніби й не збирається зупинятися, ніби налетить зараз і зітре в порошок.

З похмілля він особливо агресивний. Досить вже, що на мене мало не кинувся з кулаками, коли я переконував його не сідати за кермо.

— Питаю, куди ти зібралася? — Він підскакує до Наді й, до мого полегшення, хапає валізу, а не її саму.

— Батьку, не треба! — Стримуюся, щоб не бігти. Наближаюся до них рівними кроками. — Я сам з нею розберуся.

Очі Наді великі й налякані. Вона не може нічого путнього промовити, тільки губами плямкає. Моє серце стискається від цього видовища, але не можу кинутися і втішити її, не можу.

— Розберися! — гарчить батько. — От іди й розберися! Я казав — вона твоя відповідальність тепер!

— Пішли. — Я хапаю її за руку і тягну до дверей в будинок.

Вона сіпається від цього мого жесту, як і тоді в темряві. Послаблюю натиск, стараюся не стискати до болю, але все одно тримаю міцно. Батько плететься позаду, а перед ним я маю гарно зіграти.

Або я граю перед батьком у такого ж тирана, як він, — і тоді він заспокоюється й покладає на мене місію пильнувати Надю. Або я бунтую — і тоді він пильнуватиме нас обох.

Не можна, щоб батько пильнував мене. Нехай довіряє. Нехай врятує Аліну. А от тоді поговоримо.

Він відстає від нас десь на другому поверсі. Проте я далі волочу Надю за собою різко і швидко. Вона не пручається, навпаки — що ближче до її кімнати, то більш ватяні її ноги.

Різко відчиняю двері в її спальню, буквально заштовхую її всередину. А тоді зі всієї сили, щоб було чути навіть знизу, гримаю дверима.

Від того, що робить Надя, моє серце скручується в тугу болючу грудку. Вона втискається спиною у стіну, нахиляє голову і затуляє її руками. Долонями, передпліччями. Не тільки обличчя, а й всю голову.

Дідько.

— Надю, — тихо, спокійно звертаюся до неї й підходжу ближче. Торкаюся її рук і повільно, обережно відтягую від голови. — Все добре. Чуєш? Не треба. Я не вдарю.

У темних очах, які піднімає на мене, — гримуча суміш люті й безсилля. Вона дивиться спідлоба, дихає важко.

Я стаю ще ближче, підношу руку, щоб поправити її розтріпане волосся. А Надя знову сіпається.

— Не бійся, — шепочу й обережно торкаюся темного пасма, заправляю їй за вухо. — Даремно ти це. Робиш тільки гірше. Тобі ніде не буде безпечніше, ніж біля мене.

Її губи викривлюються в саркастичній посмішці. Здається, ніби вона зараз істерично засміється.

— Так я тобі й повірила! — шипить.

— Правда залишиться правдою, навіть якщо ти в неї не віритимеш.

— Вишневські теж залишаються Вишневськими, навіть якщо вдають із себе благородних лицарів.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих. Цього слід було чекати. Надя мені не повірить так легко.

— Він тебе бив? — запитую. — Мій брат тебе бив?

Насправді мені не хочеться чути відповідь на це запитання. Я й так її вже зрозумів. І вона досі мене шокує.

Доки не побачив страх в очах Наді, доки вона не сіпнулася від мого дотику, я й припустити не міг, що Макс здатен був підняти руку на жінку. Навіть батько… Колись у дитинстві, ще зовсім малим, я раз чи два бачив синці у мами. Проте ніколи при мені батько не розмахував кулаками. Може, це тому, що мамі вистачило одного чи двох ударів, щоб підкоритися і стати його мовчазною співучасницею. Або ж потім він бив не в лице, а туди, де синців не буде помітно.

Надя не відповідає. Відвертає лице і швидко кліпає, зганяє сльози.

— Я не битиму, — промовляю тихо, але твердо, щоб повірила. — Ніколи й нізащо.

Хочу щось ще додати, якось пояснити й переконати, але тут чую шаркання ніг за дверима і батькове:

— Макаре! Ти бачив мій телефон? Де я його подів?

Він ще не протверезів остаточно і зараз почне доскіпуватися з будь-якого приводу.

— В автомобілі!

— Йди принеси! Бо мені зле!

Дідько.

— Зараз! Тільки завершу виховну бесіду!

Я не чую, щоб батько віддалявся, тому зовсім-зовсім тихо шепочу Наді:

— Я мушу поїхати на роботу. Батьки будуть вдома. Не виходь з кімнати, сиди тут тихенько, як мишка. І не роби більше дурниць. Принаймні до весілля.

Вона дивиться на мене так само вороже, як і кілька хвилин тому. Мої слова її не переконують.

— Вдихни. І не бійся. Зараз я дещо зроблю, але не бійся.

Я відхиляюся і щосили гачу долонею по стіні біля її плеча, виходить глухий, короткий звук.

— Ти мене зрозуміла? — кажу на весь голос, щоб батько чув. — Подумай над своєю поведінкою! Ввечері договоримо!

Мажу по ній останнім поглядом, різко відчиняю двері й вилітаю в коридор. Гримаю дверима і голосно заявляю батькові:

— Вона покарана. Хай сидить цілий день в кімнаті.

У кутиках біля його ще посоловілих очей з’являються зморшки втіхи.

— Отак. Це правильно. — Батько плескає мене по плечі. — Твій брат не панькався з нею і ти не панькайся!

Мені здається, що мене зараз вирве. Шлунок підстрибує під горло. Огидно. Як же огидно грати в цю гру. Огидно від себе, такого безсилого і загнаного в кут. Якби не наша з батьком угода щодо Аліни, я б розмазав його зараз по стінці. За все. За Надю. За Аліну.

Чорт.

Я швидко йду по батьків смартфон, віддаю йому і вибігаю на вулицю. Мені треба вдихнути свіжого повітря.

Перед будинком граються Аліса й Аврора. Кажу їм, що мамі болить голова, і прошу взяти іграшки й піти до неї. Сподіваюся, при дітях їй нічого не зроблять.

Батько звільнив собі сьогоднішній день. Він взагалі збирався залишитися в клубі до вечора. Я мусив повертатися, бо маю зустріч з клієнтом, тому ми все ж приїхали. А ще я боявся, що Надя здійснить свій план і втече. Тільки от не очікував, що ми застанемо її з валізами.

От дурненька.

До відвідин так званого клубу я лише мав певні здогадки щодо кодла, яке батько називає своїми друзями. Тільки підозрював, наскільки там впливові люди. Тепер же знаю — мої припущення були применшені. Вчора я відкрив для себе новий світ, опинившись в заміському готельному комплексі, орендованому на цілу добу компанією п’яних чоловіків з високими посадами.