10. Втеча

Надя

Я дивлюся на каблучку на пальці, прокручую в голові мить, коли ми її обирали. Згадую, як близько нахилився Макар, як обпік моє вухо гарячим шепотінням, що я вся вкрилася сиротами.

Потім решту дня я намагалася бути до нього ще більш холодною. І всі наступні дні теж. Але в п’ятницю, прокидаючись, одразу подумала про нього — пригадала, що ось зараз він має прийти, щоб зав’язала йому краватку. 

— Тільки не це, — стогну і ховаю лице в долонях. — Я знову піддаюся чарам Вишневського…

З Максимом все було по-іншому. Я з острахом робила тест на вагітність, а потім ще два дні боялася йому зізнатися. А він, почувши про дві смужки, підніс мене на руки й почав кружляти по кімнаті.

— Надійко моя, Надійко! Я такий щасливий! — все повторював.

Наступного дня Максим подарував мені квіти й каблучку. До кінця тижня познайомив з батьками. За місяць ми одружилися.

Моє життя в ті дні нагадувало романтичну казку. Я, дівчина з інтернату, без свого дому і без сім’ї, раптом стала невісткою в одній з найшанованіших родин міста. Хто не чув про Вишневських? Всі чули.

І ось молодий Вишневський — вродливий, статусний, зрілий чоловік носить мене на руках і називає своєю Надійкою!..

Це вже потім, за кілька років, він почав їздити в «чоловічі клуби» з батьком.

А Макар почав ще до весілля.

— Придурок, — бурмочу і стягую каблучку з пальця, жбурляю її щосили.

Каблучка вдаряється об стіну і з дзенькотом приземляється десь на підлогу.

Роблю кілька глибоких вдихів, заспокоююся. Мене не повинна так зачіпати поведінка Макара. Мені байдуже. Це лише формальний шлюб.

Шлюб, якого не буде.

Я опускаюся на підлогу і навкарачки шукаю каблучку. Вона дорога, згодиться. Можна буде продати в якому-небудь ломбарді за готівку.

І взагалі, чому я розходилася? Добре, що Макар поїхав і до завтра не з’явиться. Найімовірніше, вони з Павлом приїдуть додому завтра вже після роботи.

Це мій останній понеділок, і я його використаю.

У валізі в багажнику досі лежить мій одяг. Я складаю у рюкзак решту дрібниць, які мушу взяти. Хочу винести валізи Аліси й Аврори, але Антоніна з кухаркою щось допізна обговорюють на кухні. Нічого, зроблю все зранку.

Добре, що понеділковий розклад не змінюється. Коли я зранку спускаюся до сніданку, свекруха вже зібрана на закупи, кухарка теж. Няня також на місці. Вчора я не ризикнула попереджати її не приїздити.

Нічого, вона пограється з Авророю й Алісою на вулиці, доки я носитиму речі в багажник. А тоді я скажу, що терміново треба їхати — забула, що записала на сьогодні донечок у дитячу стоматологію на плановий огляд, і звідти вже телефонують. 

— Пограєтеся на вулиці з Алісою й Авророю? — прошу няню, щойно мої донечки завершують сніданок, а Антоніна з Зіною виїжджають з подвір’я.

— З самого ранку? Я думала, ми позаймаємося в їхній кімнаті…

— Я якраз хочу там трохи прибрати, поскладати речі, позбирати поламані іграшки. Будь ласка, погуляйте на вулиці.

— Але…

— Будь ласка.

Няня невдоволено підтискає губи, але моє прохання виконує.

— Алісо! Авроро! Йдемо на подвір’я!

Щойно за ними рипають двері, я біжу на свій поверх. Хапаю рюкзачки донечок, складаю в них улюблені іграшки й дрібнички, без яких мої дівчатка нікуди не поїдуть. Беру свого рюкзака і несу усе в гараж. Швидко кидаю на заднє сидіння, а тоді повертаюся по дитячі валізи.

Серце у грудях б’ється скажено. Треба діяти чітко, у мене обмаль часу. Хтозна, коли за нами кинуться на пошуки.

Треба встигнути заїхати на старенький автосервіс. Там ми з власником за п’ятнадцять хвилин оформимо онлайн угоду продажу авто. Він мені дасть трохи готівки і стару, але міцну бляху з довіреністю на моє ім’я. Я про це вже домовилася кілька тижнів тому. Це треба, щоб мене не відстежили за автомобілем — зараз всюди повно дорожніх камер.

— З Богом, — шепочу я сама собі і спускаюся з валізами на перший поверх.

Аліса й Аврора так галасують на вулиці, що чути навіть у домі. Я мить слухаю їхній сміх, а тоді вислизаю у гараж.

Розблоковуючи авто, розумію, що пальці тремтять.

— Зберися, Надю, — шепочу.

Мені страшно. Дуже і дуже страшно. Але іншого виходу немає.

Я залишаю валізи біля заднього колеса і відчиняю багажник. Треба все спакувати так, щоб валізи не були помітні, коли виїжджатимемо з подвір’я. Посуваю речі в багажнику і якраз беруся за ручку валізи Аврори, коли з гуркотом відчиняються ворота гаража.

Світло фар — просто у вічі. Мружачись, я роздивляюся, чиє це авто.

І від того, що бачу, полотнію. Жах сковує мене, пробирається в кожну клітинку тіла. За кермом Павло. Макар — поруч з ним.

— Як це розуміти? Ти куди зібралася? — Свекор вистрибує з автомобіля і розмашистими кроками йде до мене.