9. Каблучка

Макар

— Ви на авто? — запитую я маму й Надю, коли ми виходимо з бутика.

— На моєму авто, — відповідає мама. — А що?

— Тоді ти можеш їхати додому чи у своїх справах, а Надю я трохи затримаю. Приїдемо додому разом.

Відчуваю, що Надя вже пропалює мене поглядом, але ігнорую. Мама, втім, теж не дуже задоволена.

— Ну, ми збиралися ще поїхати поговорити з організаторкою весілля. Ресторан треба подивитися, оформлення…

— Впевнений, ти впораєшся сама. Ми з Надею довіряємо твоєму смаку. — Я беру за руку свою майбутню дружину і зазираю їй у вічі. — Правда, Надю?

У її кивку не стільки згоди, скільки байдужості.

Поведінка Наді мене нітрохи не дивує. Парадоксально інше — як швидко я сам змирився з тим, що мушу одружитися з нею. Спочатку мене покоробило від пропозиції батька, але відмовитися я не міг. Потім прийняв як факт те, що доведеться жити з жінкою, з якою подружжям ми будемо тільки на папері.

Але тепер… Гаразд, перед собою можна бути чесним. Вона приваблива, не дурна і зі стрижнем, хоч і ховає його. І з кожним поглядом на неї мені все більше хочеться, щоб ми стали ближчими. Щоб вона припинила бачити у мені ворога.  

Ми прощаємося з мамою на підземній парковці. Я кладу пакети з весільним костюмом, сорочкою та рештою у своє авто, а тоді знову беру Надю за руку і веду назад у торговий центр. 

— Це зайве. — Вона намагається висмикнути руку. — Нас не бачать.

— Це не для людського ока. — Не відпускаю. — Звикай до моєї руки.

Краєм ока помічаю, що Надя тільки закочує очі під лоба. Зла на мене.

— Куди ти мене ведеш? — Вона крутить головою, доки ми піднімаємося ескалатором на другий поверх, а тоді йдемо повз вітрини магазинів.

— Ти моя наречена, а каблучки я не купив. Та й обручки треба вибрати.

З її губ злітає видих, схожий на тихий крик розпачу.

Зціплюю зуби. Тримаюся, хай і хочеться взяти її за плечі й закричати: «Припини!». Припини, Надю, змирися і слухайся мене. Це краще, ніж той шлях, який ти обрала.

Я так і сказав би, але ще не певен, чи можу їй щось обіцяти. Невідомо, чи вдасться мені задумане.

Мій батько вже багато років нікому не програвав. Ні в суді, ні у житті. А я ще не маю чіткого плану, як його перемогти. Можу поки що тільки одне — мімікрувати, пристосуватися до оточення і вдати свого.

Ми заходимо в ювелірний магазин, йдемо повз довгі скляні прилавки, доки я не помічаю прилавок з каблучками.

— Ось. — Зупиняюся і притримую Надю. — Вибери, яка тобі подобається.

— Мені байдуже.

— Вибери, — повторюю з притиском.

Вона підступає ближче до прилавка, веде байдужим поглядом по блискучих золотих каблучках. Стаю позаду неї, прямо за спиною. Несильно спираюся руками на прилавок обабіч неї, і Надя ледь повертає голову, зрозумівши, що опинилася в пастці між мною і прилавком.

Не знаю, що мною зараз керує, та й розбиратися не хочу. Можливо, це тому, що вона пахне квітами — дуже солодко і спокусливо. Хочеться вдихнути.

Я підношу руку, обережно відгортаю пасмо її волосся зі скроні й нахиляюся до маленького акуратного вушка.

— Ти дуже гарна, — шепочу. — Знаєш?

— Краще б не була, — відповідає вона так само тихо. — Може, тоді Вишневські дали б мені спокій.

— Наївна. — Усміхаюся. — Якщо у тебе в паспорті це прізвище, нікуди ти не дінешся. Зовнішність взагалі ні до чого.

— Якби я була потворною, ти все одно одружився б?

— Все одно. Тільки тоді, мабуть, мені не так хотілося б тебе торкнутися.

Помічаю, як її плечі смикаються в короткому спазмі, і відхиляюся. Ще раз нагадую:

— Обирай.

— Добрий день! Вам допомогти вибрати каблучку? — До нас нарешті підходить консультантка, яка досі розмовляла з іншими клієнтами.

— Допоможіть. Моя наречена геть розгублена. І обручки нам одразу треба.

— Чудово. Який у вас розмір?

— Шістнадцятий з половиною, — відповідає Надя, а я запам’ятовую про всяк випадок. 

Консультантка пропонує нам найдорожчі й найвишуканіші варіанти, але Наді впадає в око маленьке колечко з білого золота із зовсім непоказним двоміліметровим діамантом, обрамленим двома золотими пелюстками.

— Оце є мого розміру?

— Так, звісно.

— Дозволь мені.

Я беру з рук консультантки каблучку і надіваю її на палець Наді. Дозволяю собі притримати її руку на мить, провести пучками по ніжній шкірі.

— Беремо. Не знімай, я одразу оплачу.

Після оплати покупки ми йдемо до прилавка з обручками. Тут обрати простіше. Класичні колечка з жовтого золота без візерунків і прикрас, широкі й блискучі — те, що треба.

— Це ж все? Я можу поїхати додому? — нетерпляче запитує Надя, коли ми виходимо з ювелірного.

— Пообідаємо і поїдемо разом.

У ресторані на третьому поверсі вона тицяє в меню на першу-ліпшу страву, а потім довго колупається в ній, усім своїм виглядом показуючи, яка незадоволена моїм товариством.

— Їж. Щоб я не мусив вдавати романтика і годувати тебе з ложечки, — зазначаю. — Чи ти хотіла б зараз з мамою обирати декор для ресторанної зали?

— Я хотіла б сидіти вдома і в’язати. І щоб мене ніхто не чіпав.

— Та ну? — Дивлюся на неї спідлоба, і вона ховає очі. Бо ж не вдома збиралася бути. — Чому саме в’язання? Давно цим займаєшся?

Видно, що говорити зі мною їй неохота, але все ж Надя відповідає:

— Ще під час першої вагітності зацікавилася. В’язала дрібнички просто так, з нудьги. Років два тому почала удосконалюватися, вчитися, проходити майстеркласи. Десь рік вже вожу в дитбудинок іграшки.

— Ясно. Зв’яжеш щось для мене? Як весільний подарунок.

— Зв’язала б мотузку. — Надя хмикає. — Але це трохи не мій профіль, не вмію.

— Можна просто зайчика. — Підморгую. — Якщо нам знадобляться мотузки, я сам куплю.

Обличчям Наді пробігає нервовий спазм, який вона не встигає приховати. І пальці на виделці стискаються до побіління.

Ясно. Жарт про мотузки був занадто.    

Обід ми завершуємо мовчки. У мене ще заплановані справи на день, тому я везу Надю додому, а тоді повертаюся в офіс.