8. Костюм

Макар

Стоячи перед могилою брата, я думав тільки про те, що не відчуваю навіть смутку.

Я читав про обставини його смерті в новинах, там писали про втрату керування через погані природні умови.

Звісно, батько не допустив би, щоб його син, навіть загинувши, кинув тінь на сім’ю. Насправді ж Макс був п’яним. Про це неважко було дізнатися.

Я не поїхав на похорон, бо не хотів бачити батьків, не хотів повертатися в дім сім’ї, пробачити яку не зміг.

Але ще тоді, в ті дні рік тому, наді мною нависло приречення — глибоко в душі я усвідомив, що рано чи пізно мене змусять повернутися. Не думав тільки, що зроблю це з власної волі.

Батьки не шукали мене вісім років, бо в них був Макс. Бо мали опору і спадкоємця. Але після його смерті я кілька разів помічав дивних людей біля себе. Скидалося на те, що за мною стежать.

Можливо, це тільки параноя, але що більше думаю, то сильніше впевнений — нікуди мене насправді й не відпускали. Це була просто ілюзія. Надто вже спокійно сприйняли батьки моє повернення, ніби й не здивувалися. Я не вірю, що від таких людей можна втекти. З ними треба обирати інший шлях. 

Тому після відвідування цвинтаря і обіду в ресторані я зачиняюся з батьком у кабінеті, щоб попросити про послугу.

— Чоловічий клуб, у який ти завжди їздив, ще збирається? — запитую.

Він здивований.

— Хочеш туди потрапити?

— Хочу. Чому ні? Якщо вже я залишаюся тут і повинен зайняти місце, яке ти готував для Макса, тоді маю бути всюди.

Батько киває.

— Гаразд. Це мені подобається. Наступної неділі поїдемо, я представлю тебе всім.

Так званий чоловічий заміський клуб — це збіговисько чоловіків зі статусом. Такі собі регулярні зустрічі з лазнею, випивкою, дівчатами та іншими розвагами, паралельно з якими заводяться корисні знайомства і вирішуються важливі справи. Там бувають всі — від мера до головного лікаря обласної лікарні, від депутата з місцевим корінням до будь-якого більш-менш впливового бізнесмена.

Після розмови з батьком я спускаюся на перший поверх. Зупинившись біля вікна вітальні, спостерігаю за Алісою й Авророю, які бігають на подвір’ї з м’ячем. Няня — поважна жінка років сорока — намагається дисциплінувати їх, заохочує до якоїсь гри, мабуть, «розвиваючої», але дівчаткам хочеться просто подуркувати.        

Я виходжу до них і з порога гукаю:

— А можна з вами пограти у м’яча?

Няня повертає голову і дивиться на мене таким поглядом, ніби побачила якусь дивовижу.

— Можна! Так! — дівчатка кричать на весь голос і летять до мене зі своїми м’ячами.

М’ячі виявляються не звичайними футбольними чи баскетбольними, а… дивними. Я беру один і кручу в руці, розглядаючи виступи, крапочки, малюнки й різні кольори.

— Гм. Ніколи не бачив такого м’яча, але думаю, ним можна грати у футбол. Ви, правда, у сукнях… Ну нічого, якщо порвемо, я вам куплю нові.

Аліса плескає в долоні й підстрибує.

— Мені чорну! Як у Венздей!

— Венздей?.. Щось я таке чув. Це така дівчинка, яка постійно ходить у чорному?

— Алісо, яка Венздей? Звідки ти про неї знаєш? — втручається няня. — Макаре, не зважайте на її фантазії. Це просто…

— Чому ж не зважати? Венздей, то Венздей! Хоча, дівчатка, ваша мама сьогодні теж була в чорній сукні. Така гарна! — Я підморгую. — Ходімо копати м’яча. Воротами буде ота собача будка!

— У ній був Джек! — вигукує Аврора. — Але вже нема, він на хмавках, як тато!

— О, старого Джека я пам’ятаю. Думаю, він не заперечував би, що ми скористаємося його будкою!

Я з сумним смішком думаю, що якщо за кимось в цьому домі й сумував, то за старим добрим ротвейлером Джеком. Але нічого, його велика дерев’яна буда для відпочинку на подвір'ї, більше схожа на двокімнатні апартаменти, буде тепер воротами для гри в м’яча.

Ми з племінницями бавимося до вечора, аж доки мама не виходить кликати їсти.

— Ти їх розбалуєш, — зазначає вона невдоволено. — Вони мали займатися чимось корисним, а не гасати по подвір’ї пів дня!

— Рухатися — це якраз корисно. Я не знав їх і не бавився з ними шість років, тож тепер наздоганяю втрачене.

Мама зітхає, але більше не заперечує.

Вечеряємо ми всі разом. Я тепер, за новою традицією, навпроти батька. Наді мама командує сидіти біля мене з одного боку, а Аліса сідає з іншого. Аврору Надя садить біля себе, щоб допомагати з приборами.

Розпорядки в цій родині колись зведуть мене з глузду. Роки йдуть, а нічого не змінюється. Ну, крім того, що я тепер не біла ворона у сім’ї, а спадкоємець, на якого батько покладає надії.

Зранку я їду в офіс на кілька годин, бо в мене призначена зустріч з одним зі своїх перших клієнтів на новому місці. Минулого тижня я зателефонував у юридичну компанію, в якій працював останні п’ять років, і повідомив, що після відпустки не повернуся, остаточно звільнився. З квартирою, яку орендував, теж все владнав, тільки по речі треба буде мотнутися. Тепер моє життя знову прив’язане до цього міста.

З мамою і Надею ми зустрічаємося в торговому центрі неподалік офісу. Мама сяє, приговорюючи:

— Як багато часу минуло відтоді, як я обирала тобі одяг!

Надя стоїть похмура, уникає мого погляду. Злиться, що я висмикнув її сьогодні з дому. Ну й нехай. Згодом вона зрозуміє, чому я це зробив.

— Тут є один дуже хороший магазин чоловічих костюмів. Італійські тканини, якість! Я твоєму тату тут часто купую нові костюми, сорочки й краватки. Для весілля ми точно підберемо все необхідне, — з запалом розповідає мама.

У бутику її одразу впізнають. Консультантка у чорній спідниці й білій блузі підлітає до нас з широкою усмішкою.

— Пані Антоніно! Добрий день! Раді вас бачити! Що ви сьогодні хочете подивитися?

— Моєму синові на весілля потрібен костюм, щось дуже вишукане! Ціна не має значення, головне, щоб дорого, красиво і якісно!

— Зрозуміли вас. — Консультантка професійним оком розглядає мене. — На ваш зріст у нас є кілька просто чудових моделей! Зараз покажу.