7. З чорного в біле

Надя

— Покажіть нам оту білу сукню, — просить свекруха, демонстративно проходячи повз розцяцьковане непорозуміння, фото якого мені надсилала.

Працівниця салону прямує в куток зали до згаданої сукні, а я запитую:

— Хіба ми не мали оцю міряти?

Антоніна підтискає губи й бурчить:

— Макару вона не сподобалася. Сказав щось скромніше вибрати.

Треба було б втриматися, але я не можу, говорю швидше до себе, ніж до свекрухи:

— То тепер все вирішує Макар?

Вона чує мої слова.

— Звісно! Він от-от буде за тебе відповідальним.

— Я не мала дитина, щоб за мене хтось був відповідальним.

— У тебе немає нормальної освіти, ти після шлюбу ні дня не працювала і не вмієш нічого робити, крім плести свої іграшки. Не дитина, кажеш?

Хто б казала. Наче вона працювала!

Я стискаю пальці в кулаки так сильно, що вони хрустять. Зціплюю зуби.

До нас підходить працівниця і подає мені сукню.

— Ось. У нас є ще кілька схожих моделей, якщо захочете порівняти.

— Дякую.

— Там корсет. Вам допомогти?

Вона запитально дивиться на свекруху, і та киває. Слава Богу, що Антоніна хоч у кабінку для примірки за мною не попреться.

Знала б вона, що її сподівання даремні. Я не вдягну ні цю сукню, ні іншу на весілля. Бо весілля не буде.

Цілий тиждень в мене не було нагоди навіть винести у багажник валізи з речами донечок. Вночі я виходити боюся, щоб не зустріти Макара — раптом в нього і далі безсоння? Вдень постійно хтось є в будинку. Як не свекруха, то кухарка, то няня.

Тому я чекаю понеділка. Я маю ще два понеділки для втечі. Макар вже їздить в офіс на роботу з батьком, а Антоніна й Зіна будуть на закупах.

Усе вийде. В мене немає інших варіантів.

— Завелика у грудях, — зауважую, коли консультантка стягує мій корсет.

— Це можна виправити. Якщо сукня вам подобається, наші швачки знімуть із вас мірки…

— Не подобається. Принесіть іншу.

Я навіть не показуюся свекрусі в сукні. Чую, що вона щось там бурчить.

За хвильку консультантка приходить з іншою — теж сніжно-білою, з силуетом-рибкою. У ній занадто глибокий виріз, але коли приміряю, виявляється, що сукня сидить на мені ідеально, нічого не потрібно шити.

Подобається.

— Я візьму цю, — заявляю і виходжу до свекрухи, повторюю також для неї: — Мені подобається ця сукня, візьмімо її.

Антоніна прискіпливо водить по мені очима.

— Занадто скромно. — Цокає язиком. — Весілля буде розкішним, гостей — сто двадцять людей. Ти маєш відповідати такому святу, бути яскравою, а не непомітною на власному весіллі.

Сто двадцять людей. Приблизно стільки ж було й на нашому з Максимом весіллі.

Чіпляюся пальцями за ніжну тканину і намагаюся сказати рівним тоном, щоб не показати злості й відчаю:

— Макар же просив щось скромне. Ця сукня йому сподобається.

— Ну так, так… — Антоніна замислюється. — Добре, нехай буде вона. Якісь яскраві прикраси оберемо.

Крім сукні, ми купуємо і все інше — взуття, прикраси, фату, панчохи. Свекруха бідкається, що мусить ще й із Макаром з’їздити купити йому весільний костюм. А крім того, ще треба подивитися ресторан і зустрітися з найнятою весільною організаторкою.

— Два тижні залишилося, а ще стільки справ!.. Ти ж не забула? Післязавтра день народження Максима, ми всі їдемо на цвинтар до нього.

За останній рік цвинтар став місцем, яке я зненавиділа і водночас полюбила навідувати. Я нечасто приїжджала сама, але коли це траплялося, від душі… сміялася. Можливо, я єдина вдова, яка сміється на могилі покійного чоловіка.

Однак разом з усіма доведеться сумувати.

У неділю ми їдемо на цвинтар вчотирьох — я, Макар і свекри. Антоніна хотіла взяти також Алісу з Авророю, але дозволила їх залишити, коли Макар переконав, що дітям не місце в таких місцях.

У Макара нове авто, яким ми і їдемо. Я краєм вуха чула, як Павло заявив, що Вишневський не може їздити на старій бляшанці. Наступного ж дня на подвір’ї з’явився позашляховик розміром як двомісна кімната в гуртожитку.

Перед воротами цвинтаря нас чекає ще один гість усіх можливих сімейних свят і поминок. Антон.  

— Мої співчуття, Антоніно і Павле. — Він смиренно схиляє голову, поставою і виразом обличчя транслює невтішну скорботу.

Батьки Максима відповідають кивками й заходять у ворота цвинтаря. Антон бачить нас з Макаром і наближається стрімкими кроками.

— Кумонько! — Він розставляє широко руки, щоб згребти мене у свої «втішливі» обійми.

Я різко здригаюся. Верне, як згадую нудотний запах його одеколону і ще нудотніший запах чоловічого поту. Він завжди спітнілий. І завжди, обіймаючи, занадто притискається до моїх грудей.  

— Дякую, що прийшов. — Макар, що був поруч, робить крок вперед, ловить Антонову руку і ручкається з ним.

А я опиняюся за широкою чоловічою спиною.

Видихаю.

І згадую. Згадую, що наше знайомство з Максимом теж почалося з того, що він мене захистив. Згадую, яким галантним він був, залицяючись. Які джентльменські жести робив... Вишневські це вміють. Але потім справжня личина показує себе.

Доки Антон безрезультатно намагається пробитися до мене, Макар повертається і ловить мою руку.

— Ходімо вже. — Осяює спокійним поглядом.

Не забутися. Всі Вишневські однакові.