6. Його частина угоди

Макар

Зранку я збираюся в офіс батькової юридичної компанії. Я не був там вісім років. А колись же знав у лице кожного тамтешнього таргана.

Я почав працювати в компанії ще з першого курсу. Основним моїм завданням було перекладати папірці. Батько готував мене до думки, що я проведу в стінах його офісу решту життя, і загартовував наймаруднішою паперовою роботою.

Зараз же мене чекає місце, яке раніше займав Макс.

Я вдягаю свій найновіший костюм, беру краватку і йду в коридор. Стукаю у двері Наді.

— Допоможеш? — Простягаю краватку, коли вона відчиняє.

Ранок, але вона вже зібрана. Не виглядає ні розпатланою, ні сонною. Хіба що мішки під очима видають, що не все гаразд.

— Допомогти зав’язати? — перепитує.

— Угу.

— Ну… Добре.

Вона бере краватку, пропускає мене в кімнату і зачиняє двері.

Перше, що зауважую, — приємний запах. У спальні Наді пахне квітами, хоча свіжих букетів і немає. На кріслі в кутку лежить пряжа, а на комоді — два в’язані зайці. В решті кімната проста, я б сказав, скромна. І дуже затишна.

Надя стає близько й оперізує краваткою мою шию, заводить її під комірець. Доки робить це, розглядаю зблизька риси її обличчя — темні очі, правильної форми губи, маленький ніс із зовсім крихітним горбиком.

— А хто тобі раніше краватки зав’язував, раз ти не вмієш? — шепоче вона так, ніби хоче відволікти мене від розглядання.

— Я не казав, що не вмію. Чудово вмію. Просто хочу, щоб це робила ти.

Мені не дають спокою два розв’язки задачі на ім’я Надя. Я вже навіть схиляюся до того, який розв’язок обрати, але… Але все впирається у проблему — здається, я нічого не можу для неї зробити. Мої руки зв’язані. Поки що.

— Навіщо? — Її пальці завмирають. Піднімає на мене очі, що блищать вже звично гнівом.

— Для ближчого знайомства. Щоб ти побачила, що я не кусаюся.

Надя не відповідає. Швидко вправними рухами зав’язує на моїй шиї краватку, затягує і робить крок назад.

— Я на цілий день в офіс, — кажу й розвертаюся до дверей. — Гарного тобі дня!.. До речі, мама буде вдома цілий день, казала, що хоче зайнятися гаражем. Збирається навести там лад, щоб знайти місце для мого авто.

Озираюся через плече на Надю й бачу, як в її погляді мелькає тривога. Перш ніж вийти, додаю:

— Не хвилюйся, вчора, коли повертав на місце автокрісла, затягнув шторку в багажнику твого авто.

В офіс я їду сам. Батько з самого ранку поїхав вирішувати справу Аліни. Якщо все буде добре, вона вийде під заставу вже сьогодні.

Одна з причин, чому я не міг спати останніми ночами, — думав, як вона там. Як вона там сидить, вагітна. Я можу тільки молитися, щоб цього разу не трапилося так, як минулого. Щоб цю дитину вона не втратила.

— Добрий день! Макаре, ти?

Перший, кого я зустрічаю в холі, — Антон, друг Макса ще зі шкільних часів. Колись вони разом буцали м’яча на нашому подвір’ї, потім разом обговорювали дівчат у якомусь своєму секретному чаті, а потім навіть вчилися разом.

— Добрий день! — Я відповідаю потиском на його простягнуту руку. — Ти досі в нас працюєш?

— Не знав? — Він сміється. — Аякже! Я тут тепер за двох після загибелі Макса… До речі. Прийми мої співчуття. Він сумував за тобою.

Це найочевидніша з очевидних брехень, і ми обоє це знаємо. Ми з братом ніколи не сумували один за одним. Сім років різниці у віці — це багато, але ще більша різниця, коли він — гордість батьків, мамине золотко і татова надія, а ти… А ти — якесь непорозуміння, занадто спокійний, занадто неамбіційний, зі своїми поглядами на мораль і життя.

— Покажеш мені все тут? Бачу, тут багато чого змінилося. — Я обводжу поглядом хол офісу. — Батько сказав, що я можу зайняти колишній кабінет Макса.

— О. — Антон проводить рукою по русявому волоссі, в якому вже де-не-де виблискує сивинка. — То ти тепер тут працюватимеш?

У нього така штучна, натягнута посмішка, ніби лице звело судомою і не відпускає.

— Так. Я повернувся назовсім.

— Що ж… Ходімо, проведу екскурсію. Кілька років тому ми розширилися, перепланували офіс.

Антон водить мене кабінетами й коридорами, знайомить з працівниками компанії. Мене не покидає відчуття, що він дивиться на всіх як великий бос. Коли ж підходимо до його кабінету, це підтверджує табличка на дверях — зараз він заступник мого батька.

— Я буду тут, коли що. — Киває на свої двері. — А колишній кабінет Макса ось, навпроти. Влаштовуйся.

— Дякую. Піду обживатися.

Насправді мені нічим зайнятися, доки не повернувся батько. Він точно дасть мені якусь справу, а то й не одну.

Колишній кабінет Макса вилизаний до блиску, хоча вже рік пустує. Все підготували до мого приходу.

Я оглядаю порожні шафки й полички, сідаю в крісло і кручуся в ньому. Потім стовбичу біля вікна.

Не покидає дивне відчуття, що я опинився в знайомому світі, в якому за вісім років змінилися правила.

Антон — заступник батька. Той самий Антон, з якого батько колись підсміювався і вважав тупуватим у порівнянні з Максом.

Рідний дім, який зовні не змінився, всередині став теплішим від сміху двох дівчаток. І водночас цей дім схожий на фортецю, в якій ув’язнили бідну сирітку.    

Що більше я бачу й відкриваю у стінах будинку, де виріс, то більше мені це не подобається. Я добре знаю своїх батьків, тому не дивуюся нічому. Але Макс… Навіть боюся дізнатися, яким чоловіком для Наді він був.

— Ти вже на місці? — Батько влітає в мій кабінет без стуку. — Вийшла під заставу твоя Аліна. Завтра зустрічаюся з нею і її чоловіком. Справа заплутана, але я зможу довести, що бідну бухгалтерку просто підставили. Вона ще й вагітна, це нам зіграє на руку в певних моментах.

Я стискаю кулаки до побіління. Так і стою лицем до вікна, не можу на нього зараз дивитися. Одним поглядом видам усю ненависть, яку стільки років грів.

— Ти прийшов мені це сказати, щоб я починав виконувати свою частину угоди?

— Так. Дам тобі сьогодні кілька справ. Втягуйся.