5. Нові правила

Надя

Серце з гуркотом опускається в п’яти. Ідіотка. Він все-таки побачив валізу.

— Це… — Хаотично думаю, яку відмовку знайти б. — Я збиралася… Там іграшки. Я вожу іграшки в дитбудинок. Назбиралося багато, склала у валізу, треба буде якось завезти.

— Іграшки? Віддаєш іграшки, які більше не потрібні дівчатам? — Макар, здається, здивований.

— Ні. Я в’яжу. Це моє хобі. В’яжу і жертвую дітям у дитбудинок.

Це лише напівправда, але вона Макара, здається, переконує. Він дивиться на мене якось по-новому, з дрібкою поваги, чи що.

В’язання іграшок — не тільки хобі й заспокійливе, щоб не збожеволіти. Це ще й такий собі спосіб відмивання грошей.

Невістка, яка займається благодійністю, грає на користь репутації сім’ї Вишневських. Тому, коли я почала в’язати іграшки й розповіла свекрусі, що хочу їх дарувати у дитбудинок, мене підтримали обома руками. На моє щастя, свекри ніколи не перевіряли, скільки пряжі я купую, скільки вона насправді коштує і як я її використовую. У дитбудинок потрапляє, може, третина зв’язаного, решту я продаю в інстаграмі — у мене там маленький «анонімний» магазин. Вироби ручної роботи цінуються і коштують недешево. Так хобі стало одним із моїх способів потрошку заощаджувати кошти на втечу.

Запитання у Макара закінчуються, і ми мовчки добираємося до торгового центру.

На другому поверсі є великий дитячий магазин, туди й прямуємо.

— У тебе є список, що треба купити Алісі до школи? — запитує Макар.

— Є, — відповідаю розгублено.

Список десь є, але насправді я нічого не збиралася купувати. Якщо вийде втекти, цього року Аліса не піде до школи. Ми заховаємося й сидітимемо тихо, а до наступного навчального року я або знайду спосіб зробити нам нові документи, або виїдемо за кордон, там Вишневським нас буде важче дістати.

Але зараз все-таки доведеться купити канцелярію. Я дістаю смартфон, відкриваю список всього потрібного, який надіслала вчителька, і прямую в довгий ряд зі шкільним приладдям. Аліса й Аврора крутять головами, розглядають іграшки, але не відходять від мене. Макар плентається позаду.

— Треба ж, які зараз різні іграшки для дітей існують… — Він крутить головою з подивом, як людина, яка вперше потрапила в дитячий магазин.

Я швидко назбирую в руки зошитів, альбомів, ручок і олівців. Майже не дивлюся, беру перше-ліпше, все одно Аліса цим не користуватиметься. Зрештою в руках не поміщається все, але поруч несподівано опиняється візок.

— Клади. — Макар киває, це він узяв візок. — Ще щось треба чи це все?

— Все.

— А іграшки?

— Іграшки? — вигукують мої донечки. — Мамо, а можна щось вибрати? 

— Звісно, можна! — Це не я відповідаю, а Макар. Він присідає біля Аліси й Аврори і додає: — Біжіть і оберіть собі по одній іграшці… Ні, по три. Це буде подарунок від мене з нагоди знайомства.

Я не встигаю й оком змигнути, як мої дівчатка вже несуться по магазину з криками «Ура!». Дивлюся їм вслід, і серце стискається від такого їхнього щирого прояву радості. Бачу, як Аліса кидається до полички з ляльками, а Аврора бере в руки великий іграшковий автомобіль. 

— Це взагалі-то не за правилами, — зітхаю.

От хто його просив?

— Що не за правилами? — Макар випростується, смикає одну брову вгору.

Коли він, такий великий, опиняється так близько, моя перша реакція — зіщулитися й відступити. Обіймаю себе руками, ніби так можу захиститися.

— Ми виховуємо дівчаток за методом Монтессорі. Купуємо тільки іграшки, які розвивають. Корисні й з натуральних матеріалів.

— Он як. І хто придумав ці правила?

— Ще Максим.

Макар підтискає губу, задумано киває і дивиться на моїх донечок. Вони вже з ляльками й машинками стоять перед великою коробкою з іграшковою кухнею.

— Тепер будуть інші правила, — заявляє він спокійно і повертається лицем до мене. — Алісі й Аврорі можна всі іграшки.

— Що? Бо ти так сказав?

— Так. Бо я так сказав.

Він дивиться мені просто у вічі, а я не знаю, як реагувати.

— Навіщо це тобі? Для чого тобі одружуватися зі мною? — випалюю те, над чим думаю ще зі вчора.

Він же не залежний від батьків, жив стільки років окремо! Невже річ у банальних грошах чи бажанні отримати свою частку в сімейній справі?

— У мене на це свої причини.

— Гаразд, як знаєш. — Я розпрямляю плечі, стараюся повернути собі спокій і розважливість. — Хай там як, це ж банальна домовленість. Тобі не треба вдавати, що турбуєшся про моїх дітей. Займайся своїми справами, впевнена, ти знайдеш, куди себе подіти. Не треба нас няньчити.

— Я не вдаю. Аліса й Аврора — мої племінниці. Я виховуватиму їх, тому й хочу краще познайомитися.

— Ще матимеш час після весілля.

Він примружує очі, стає на пів кроку ближче.

— У мене таке відчуття, ніби ти… не чекаєш цього весілля? Воно ж от-от.

Зрозумів, отже. Я видаю себе. Треба бути обачнішою.

Шукаю слова, щоб розвіяти його підозри, але в сумочці якраз дзвенить смартфон.

— Так, мамо. — Відповідаю на дзвінок.

— Ти де поділася? Приїхали, а нікого немає. — Антоніна кричить мені у вухо так голосно, що, мабуть, і Макар чує.

— Ми з донечками й Макаром поїхали в торговий центр купувати канцелярію.

— А, з Макаром… — Вона різко тушується. — Ну все одно могла ж попередити, я вже почала хвилюватися!

— Ми скоро будемо. — Я відвертаюся до Макара спиною, щоб він не бачив, як на моєму лиці проступає огида від цієї розмови.

— Добре-добре. Бачила фото, яке тобі надіслала? Це ми у весільний салон зазирнули. Їхня найкраща й найдорожча сукня. Поїдемо в п’ятницю, приміряєш. Все, чекаю вдома.

— Сукня? — шепочу я, але у відповідь мені тільки гудки.

Відкриваю месенджер. Там і справді повідомлення від Антоніни — ні слова, тільки весільна сукня. Пишна, нюдового кольору і така розцяцькована, ніби дизайнер мав на меті помістити на ній усі види декору, що тільки існують.

— Будеш у цій сукні? — чую над вухом.