4. Задача з двома розв’язками

Макар

— Можна тебе на хвилинку? — просить Надя.

Не можу зрозуміти, перелякане у неї обличчя чи зле. Взагалі не можу зрозуміти цю жінку. То говорить як досвідчене стерво, то лякається від дотику.

— Звісно, — відповідаю і підводжуся. — Ходімо.

Ми виходимо з дитячої кімнати, і вона перестає бути стриманою.

— Не лізь до моїх дітей! — шипить. — І товариства твого нам не треба. Їдь у своїх справах, а в торговий центр ми самі.

Я спираюся спиною на стіну, мовчки вдивляюся у її гнівні очі. Вона схожа на задачу з двома розв’язками. Спочатку я побачив один — хитру жінку, яка гарно пристосувалася у багатій сім’ї. Але цієї ночі мені здалося, що є й другий розв’язок.

Мені не спалося, вийшов на кухню, щоб випити води. Спочатку я не зрозумів, чий силует майнув повз двері й попрямував у комору або гараж. Та потім вона повернулася, зупинилася біля дверей, а мої очі звикли до темряви. І запитань з’явилося ще більше.

— Ми скоро станемо сім’єю, — кажу, не зводячи з неї очей. — Крім того, Аліса й Аврора — мої племінниці, дуже милі дівчатка. Нам буде корисно познайомитися ближче. Тому поїдемо в торговий центр разом.

Надя дивиться на мене спідлоба. Кусає губу і чомусь заламує пальці.

— Ще буде час ближче познайомитися. Сьогодні я хотіла б провести день з донечками, — відповідає стриманіше.

— Але дівчатка хочуть, щоб я поїхав. Тому вирішено. Піду переодягатися.

Я не чекаю її відповіді, прямую у свою кімнату.

Ми вибираємося до торгового центру за годину, після того як Аліса й Аврора снідають.

Вони й справді дуже милі. Зранку перестріли мене на коридорі й запросили погратися з ними й познайомитися. Алісі вже шість, і за кілька тижнів вона піде до школи. А от Аврорі лише чотири, і якщо я правильно зрозумів, з вересня її відправляють в якийсь дорогий приватний садочок.

— Поїдемо на моєму авто, — зауважую я, коли ми вчотирьох спускаємося на перший поверх.

— У тебе є дитячі автокрісла? — Надя дратується.

— Автокрісла можна перенести з твого авто. Ходімо.

— Я сама.

Хмикаю і прямую в гараж, висмикнувши з її рук ключі від авто. Вона чомусь біжить слідом, знову смикана і налякана. Стовбичить за моєю спиною, доки виймаю автокрісла з задніх сидінь.

У неї червоний хетчбек — новенький і блискучий, але дуже вже крихітний. Я мало не застрягаю плечима, коли намагаюся вибратися. Виставляю одне автокрісло, тоді повертаюся по інше. Відстібаючи крісло, кидаю мимобіжний погляд через спинку сидінь. Шторка не зачинена, багажник відкритий для огляду, а в ньому… Подаюся трохи вперед і бачу валізу.

Оце вже цікаво.

— Пішли. — Висовуюся і дивлюся на Надю. — Чого ти така смикана?

Вона на секунду затримує на мені погляд, а тоді швидко відводить очі. Підхоплює одне з автокрісел, але я видираю його назад і несу до свого авто, яке вчора залишив на вулиці.

Надя хоче сісти третьою позаду, та це проблемно, зважаючи на два автокрісла. Відчиняю перед нею передні дверцята і киваю.

— Ти вмієш пристібати автокрісла? — Вона нервово глипає на мене.

— Це не вища математика. Зараз розберуся.

Мені хочеться її струсонути. Як можна бути якоюсь такою… тривожною? Невпевненою? Настороженою? Що, в біса, з цією жінкою?  

— Можна я тут? — Аліса застрибує в авто першою і займає місце позаду мого сидіння.

— Можна, принцесо.

— Я теж плинцеса! — вигукує Аврора, видираючись у друге автокрісло.

— Звісно, ви обидві принцеси! Принцеса Аліса і принцеса Аврора, — кажу з театральною шанобливістю, пристібаючи по черзі принцес.

Прямо у груди коле дошкульна думка про те, що могла ж бути ще одна принцеса. Або принц. Їй чи йому було б зараз сім.

Роблю глибокий вдих. Не варто думати про це зараз.

Я сідаю за кермо, востаннє мазнувши поглядом по личках племінниць. Аліса дуже схожа на мого брата — така сама світловолоса, худорлява, з дрібними рисами. В Аврори волосся теж світле, але очі темні, мамині.

— У який торговий центр ти планувала? — запитую, сідаючи за кермо.

— У будь-який, — неуважно бовкає Надя.

За вісім років багато в місті змінилося, тож я спочатку шукаю найближчий до нас ТЦ, тоді виставляю навігатор.

Ми виїжджаємо на дорогу, дівчатка позаду починають про щось щебетати. А я вихоплюю момент, щоб нарешті спитати Надю:

— Що я тобі поганого зробив?

Вона сіпається, повертає до мене лице.

— Нічого. Поки що.

— У мене в планах немає тебе кривдити чи ображати. Чому ти така насторожена?

Мушу дивитися на дорогу, тому тільки на секунду мажу по ній поглядом. І бачу в її очах чисту лють.

— Не вдавай, ніби ти чистий янгол, що спустився з небес. Ти — Вишневський, і цим все сказано.

— І чому ж ти хочеш за мене заміж?

— Хто сказав, що я хочу? — Вона випалює це на видиху і різко відвертається до вікна.

— Дядю Макаре! — гукає Аліса позаду. — А равликів ви з пластиліну вмієте ліпити?

— Равликів? — Усміхаюся. — Боюся, ні.

— А я вмію!

— Тоді ти маєш мене навчити! З мене — пластилін!

Дівчатка починають сперечатися щось про пластилін, а я знову зиркаю на Надю. Вона мовчить, не збирається продовжувати розмову.

А от в мене запитань повно.

Заміж вона за мене не хоче. Валізу у багажнику тримає. Вишневських янголами не вважає…

— Скільки тобі років? — запитую.

— Чому тебе це цікавить? — дивується вона.

— Важко відповісти?

— Двадцять сім.

— Отже, сім років тому, коли ти завагітніла і вийшла за Макса, було двадцять… Ти встигла здобути якусь освіту?

— Закінчила коледж. Облік і оподаткування.

— Гм, непогано… — Я замислююся. — Тобі було двадцять, а моєму братові, виходить, двадцять дев’ять… Як мені зараз. І чим він тебе привабив, крім грошей?

— Припини.

— Не подобається запитання? Тоді розкажи про інше. Навіщо тобі валіза в багажнику?