3. Той, хто псує плани

Надя

Замість двох сторожових псів у мене їх тепер знову три. Я ледь витримую вечерю, ледь впихаю у себе їжу в такій компанії.

Відчуваю на собі погляд Макара майже постійно, і мене від нього морозить.

Я хочу нарешті пручатися, не можу більше терпіти. І водночас боюся. Боюся, бо добре пам’ятаю, чим закінчився мій останній протест. Тому зараз мені вистачає сміливості тільки на примху з червоною сукнею. Вона — як відволікаючий маневр, нехай думають, що я обурена, але готуюся до весілля.

— Краще залишайся, як і раніше, скромною, — тільки й зауважує свекор, перш ніж встати з-за столу.

Він ще раз оглядає мою сукню, несхвально прицмокує і йде геть.

Зціплюю зуби і мовчу. Ще трішки. Залишилося зовсім трішки. Цього разу мусить все вдатися.

...Я хотіла піти від Максима одразу ж, як вперше вдарив. Але Алісі тоді було лише сім місяців, у мене почалися проблеми з грудним вигодовуванням і йти я не мала куди. Зовсім.

Потім були його вибачення, далі — перша важка розмова зі свекрами. Тоді я й почула, що їхній син у всьому правий, а я повинна знати своє місце у цьому домі.

Я чекала. От Аліса підросте, от зможу вийти на роботу, от матиму свої гроші, тоді й… Наївна.

Я не хотіла другої вагітності. Але в ті дні я ще його кохала. Ще вірила його квітам і вибаченням. Ще сподівалася, що ми переїдемо з цього дому. Він обіцяв, що відкриє власну контору, відділиться від батька… Не треба вірити, коли таке каже тридцятидворічний чоловік, зручно прилаштований під боком у тата й мами.

Моя остання спроба втечі закінчилася назавжди зламаними ілюзіями й страхом. Страхом, який досі живе у мені.

Того дня, коли Максим побачив валізу і зібрані речі дітей, він не вдарив, ні. Він зробив набагато гірше. Я сиділа у замкненій кімнаті й зривала горло від крику, доки свекруха садовила в авто моїх чотирирічну і дворічну донечок. Вона забрала їх на два тижні в родинний маєток у горах. А я з нервовим зривом провела ці два тижні у лікарняній палаті.

Рік тому, коли на кінчику мого язика з'явися присмак свободи, він швидко згірк від ультиматуму:

— Ти можеш поїхати хоч сьогодні, але без дітей, — заявив свекор. — Вони залишаться з нами. Підписуй відмову від Максимового бізнесу — і на всі чотири. 

— Ви не маєте права! — кричала я. — Я їхня мама!

— Ти жінка без роботи й зі специфічними записами у медичній карті. Суд… — Він всміхнувся і навіть не договорив.

Не було потреби. Я знала, що означала згадка про суд. Я ніколи нічого не доведу, якщо спробую тягатися з родиною Вишневських — найдорожчими, найвпливовішими, найкращими адвокатами міста. З родиною монстрів, проти яких не встоїш, навіть якщо на твоєму боці закон і правда.

Я вдала, що змирилася. Знову опустила голову. Потайки відкладала гроші, шукала цілий рік місце, де нас з донечками не знайдуть. Присипала пильність свекрів.

Я не написала відмови від бізнесу, бо тільки ці дурні папірці й визначають мою цінність. Вишневські здатні викинути мене з дому чи зробити щось гірше, коли я стану непотрібною.

На щастя, вони повірили, що я змирилася. Настільки повірили, що й зараз переконані, що я не рипнуся. Але не цього разу. Якщо я не втечу зараз, то вже ніколи не зможу...

Після вечері я зачиняюся у своїй кімнаті, перебираю документи, переконуюся, що склала все необхідне.

Няня приводить Алісу й Аврору з прогулянки, я читаю їм казки й вкладаю спати.

— Мамо, а що це за дядя у нас вдома? — допитується Аліса. — Я у вікні бачила, коли ми гуляли!

Аврора підтакує:

— І я бачила! Няня сказава, що це гість! Але вона не знає точно!

Я сиджу на кріслі-мішку між їхніми ліжечками, і обидві мої крихітки зазирають мені у вічі. Нелегко стриматись і не показати емоцій.

— Це дядько Макар, молодший брат вашого тата. — І доки дівчатка не захотіли йти з ним знайомитися, різко змінюю тему: — Так, вже час спати! Читаю останню на сьогодні казку!

Донечки, як завжди, не хочуть вкладатись, але зрештою засинають, перед тим порозпитувавши мене про все на світі.

Коли впевнююся, що вони заснули, тихцем йду до себе. У будинку тихо. Свекри лягають рано. З-під дверей спальні Макара не ллється світла.

Про всяк випадок я чекаю ще пів години у своїй кімнаті, а тоді беру валізу і, стараючись не шуміти, спускаюся з нею на перший поверх. Звідти виходжу у гараж через двері біля комори. Ніде не вмикаю світла, все роблю навпомацки. Єдиний звук видаю, коли розблоковую авто. Кладу валізу у багажник і повертаюся назад тим самим шляхом.

Серце гупає у скронях від страху помилитися. Я зупиняюся біля дверей кухні, щоб віддихатися, і тут чую… У темряві хтось є. Глипаю й бачу постать біля вікна, підсвічену місячним світлом.

— Це сомнамбулізм чи ти мала якісь інші справи у темряві? — звучить спокійний голос чоловіка, який сьогодні поставив під загрозу всі мої плани.