LIII. Розмова, яку чув лише вітер

Ріна натягнула каптур кожуха, який холодний вітер все намагався скинути з неї. Осінь на півночі відчувалась майже так само, як і зима на півдні. Здавалось з білих хмар ось-ось піде сніг, але натомість землю поливало дощем. Ріна підійнялась на пагорб і озирнулась. Пагорб був плоским, дерева вирубані — ніхто б не сховався. Посередині стояв лише один вершник. Він приїхав завчасно і слідкував, щоб жінка не привела за собою ще з десяток повстанців.

Ріна перша спішилась. Підійшла, тримаючи коня за вузду, і глянула на Юндера знизу вверх.

— Ти хотів мене бачити?

Бетель з військом підійшов до Лівтерану вчора, а надвечір до них завітав посланець від алітерського війська, що тримало місто. Послання було від Юндера, про те, що він хоче бачити Ріну на світанку на Сивій горі. Одну. Він обіцяв розказати їй щось, що допоможе уникнути кровопролиття. Бетель з пересторогою поставився до послання. Він був певен, що таким чином Юндер лише хоче помститись за вбивство Ріоталі. Всі з повстанців теж були проти, особливо Артур. Але Ріна все одно поїхала.

Юндер, впевнившись, що вона сама, нарешті зліз з коня.

— Не думав, що ти наважишся прийти.

Він оглянув її, чи не має вона з собою якоїсь вибухівки, але не помітив нічого, крім пари кинджалів. Рушниця лишилась привʼязана до сідла.

— А ти хочеш вбити мене? — спитала Ріна і ледь усміхнулась.

Юндер покачав головою.

— В мене наказ, — одразу перейшов до справи. — В обід я відкрию шлюзи на Лівтеранській дамбі.

Ріна від здивування навіть перестала дихати на пару секунд. Нахмурилась, зчепила руки у замок.

— Чий наказ?

— Ісао Корського.

Жінка видала істеричний смішок, але одразу прикрила рот рукою, а коли відняла її, то вже була спокійна.

— Ти нарешті знайшов наймерзеннішого алітерця, якому можна служити?

— В нього Пармелія, — тихо заперечив Юндер. — Якщо я не підкорятимусь, він вбʼє її.

— Якщо відкриєш шлюзи, загинуть тисячі маленьких дівчаток.

— Пропонуєш пожертвувати Пармелією?

Хвилину Ріна мовчала. Приректи на смерть одну свою дівчинку чи тисячі інших?

— Так.

— А якби це була Лейті? — спалахнув злістю Юндер. — А якби Астрі? Ти б теж так легко прирекла їх на смерть?

Ріна стисла зуби. Змовчала.

— Ти змінилась, — з розчаруванням у голосі визнав Юндер. — Ніколи, навіть у найгіршому кошмарі я не міг уявити, що ти вбʼєш… Ялі. — Голос його здригнувся. Він відвернувся, але швидко взяв себе в руки. — Навіть не вислухаєш. Накинешся на нього з порогу, поки його дружина і маленький син досі в кімнаті. Масахіко не може спати, Джина відмовляється їсти…

— Це не було легко, — перебила його Ріна. — І я не хотіла вбивати його на очах родини.

— Він рятував твоє життя не раз. — Губи Юндера смикнулись, наче він стримував сльози. — Він знайшов тебе тоді у снігу. Він зловив тебе, коли ти падала з Волмаградської дамби. Він був готовий пожертвувати своїм життям, коли ти вбила Мезео Баконського!

Ріна лишилась незворушна.

— Але він вбив Астрі. Джеймса. Мене.

— Ти жива, — заперечив Юндер.

Вперше він шкодував про це.

— Бо ті двоє віддали за мене своє життя. Коли я дізналась, що Хіроторі отруюють, я прибігла до Ріоталі. Розказала все. Але він вже знав, бо це він отруював брата. Не міг допустити, щоб уліадці домовились з алітерцями. Тому ми з тобою тут стоїмо, Юндере.

— Хочеш сказати, що він в усьому винен?

Ріна важко зітхнула і зняла з пояса флягу.

— Він робив те, що вважав правильним. Захищав тих, хто був йому дорогий. Я не думаю, що йому було легко душити мене. Я памʼятаю, як він намагався виправдатись. Він був і мені другом, Юндере. Лише ми з тобою вдвох знали, яким він міг бути, поки вага корони не тиснула на нього. Я б багато віддала, щоб ми втрьох так і лишились в тому будиночку у Соронграді. Думаю, ти теж.

Ріна бездумно калатала вміст фляги, але врешті відкрила її.

— Я хочу, щоб ми випили за Ялі. За того Ялі, який був нашим другом. І це наша провина, що ми не вберегли його від Маркуса і каліцтва. Він змінився після того. І мені шкода, що все так сталось.

— Випити? — Юндер вигнув брову. 

— Так. — Ріна зробила ковток з фляги й протягнула її чоловікові. — Уліадці кажуть, це погана прикмета, відмовлятись пити за дух померлого.

— Ти навіть не уліадка.

Юндер підозріло глянув на жінку, але все ж теж зробив ковток. Скривився. Напій був міцним.

— Навіть не знаю, хто я тепер, — задумливо пробурмотіла Ріна, глянувши на флягу, яку протягував їй Юндер, але не взяла її, обернулась і зробила кілька кроків вперед, задивилась на тонку світлу лінію на горизонті. — Я думала повернутись в Мегінкар, але там більше нічого не має. Мої друзі давно випустились з академії, родина поховала мене.

— Я не прийшов сюди, щоб вислуховувати твої роздуми про майбутнє. — Юндер поклав флягу на землю й обернувся до свого коня. — Якщо ви не відведете війська до обіду від стін, я накажу відкрити шлюзи. Поквапся і сповісти про це свого принца.

Він вже збирався вставити ногу у стремено, коли Ріна обернулась.

— Приєднайся до нас зі своїм військом. Корський досі вірить тобі, він відкриє ворота. Ти скажеш, що відкрив шлюзи, і що ми всі загинули. Увійдеш всередину, а тоді підійде Бетель, і разом ми швидко розберемось з військом Корського. Пармелія не постраждає.

Юндер вагався. Це було видно по його обличчю.

— Я не можу так, Ріно. Я дав присягу. Я — генерал Алітеру. І Алітер має короля, нехай йому лише вісім. Я не можу зрадити Масахіко.

— Ми навіть не знаємо, чи Ріоталі взагалі був сином Хотаку.

Це розізлило Юндера. Він обернувся до Ріни, і очі його були сповнені жару.

— Ви й придумали цю брехню про королеву Міяну! Ти не знала її. Вона була найдобрішою, найвірнішою жінкою в Алітеру! Це ж ти придумала, чи не так? Ти знала про картини Мезео у Баконській фортеці. Хто ще міг?