XLV. Їхня помста

— Леді Адель Сафонська! — оголосив слуга, і дівчина боязко ступила до кабінету.

Король Альберт зацікавлено глянув на неї. Адель дали ладиронський костюм: спідницю нижче коліна і жакет. Одяг був темно-зелений, під колір очей, а незаплетене волосся розпушилось і нагадувало ореол при світлі лампи над головою.

— Доброго здоровʼя королю, — ледь чутно привіталась Адель на алітерський манер і низько вклонилась.

— Прошу, леді Адель, не схиляйте голови, в нас не такі жорстокі правила, як в Алітері. Сідайте.

Дівчина сіла на краєчок крісла. Спина її була напружена і пряма, наче вона була готова ось-ось вскочити й вибігти з кабінету. Альберт помітив це, але нічого не сказав.

— Тож, чому ви прийшли до мене, леді Адель?

— Я хочу просити допомоги.

Король кивнув. Він не очікував іншого.

— Кажіть.

— Мої батьки — заручники в столиці. Заручники короля Ріоталі.

— І ви хочете, щоб я звільнив їх? Пробачте, леді Адель, але ваші батьки — алітерці. Так, вони мають багато родичів і маєток тут, в Ладиронії, але це не робить їх підданими мого королівства.

— Але…

Адель закусила губу й опустила погляд, щоб Альберт не побачив її почервонілого обличчя. По дорозі сюди Вілл розказав їй, як саме домовлялась раніше Ріна з Альбертом. Адель зробила глибокий вдих і підняла голову. Вона — аристократка. Вона — алітерка, з величного роду Сафонських. І якщо їй потрібно зробити щось постидне, щоб врятувати свій дім, то вона зробить це і не відчуватиме сорому.

— Назвіть вашу ціну.

Альберт здивовано глянув і усміхнувся.

— Скажіть, на що ви готові.

— На все, — з викликом заявила Адель, але губи її тремтіли, як і руки.

— То приходьте сьогодні до моєї спальні.

Після вечері Адель не могла знайти собі місце. Вона нервово ходила по кімнаті, аж поки служниця не запросила її слідувати до покоїв короля. Адель була знайома з чутками про десятки дівчат, яких приймав у себе ладиронський король одночасно, але у кімнаті був лише Альберт.

— Прошу, сідайте.

Він був у сорочці, розстібнутій на кілька ґудзиків, у звичайних штанах. Лише самовпевнена усмішка і пістоль, який висів на поясі, видавали в ньому власника палацу.

— Ви носите зброю навіть тут? — здивувалась Адель.

Альберт протягнув їй келих з вином.

— Ніколи не знаєш, хто намагатиметься тебе вбити.

— А такі випадки бували?

— Бували. — Альберт виставив на стіл трубку для паління. — Сподіваюсь, ви не за тим сюди прийшли. Не хотілось би втратити таку прекрасну жінку.

Адель лише підібгала губи. Вона нервувала. За день дівчина встигла надумати, що станеться у кімнаті. Вона боялась, що він накинеться, стане рвати її сукню, стискатиме її руки й кричатиме, щоб вона не пручалась, але Альберт сидів за столом й навіть не намагався наблизитись. Врешті Адель зайняла друге крісло, навпроти, і ковтнула трохи вина.

— Не бійтесь, — наче прочитавши її думки, сказав король. — Я не зроблю вам нічого, якщо ви про це не попросите.

— А якщо я попрошу, — Адель запнулась, — якщо попрошу, то ви дасте людей і кораблі?

Альберт гмикнув.

— Я можу дати вам зброю, — запропонував він.

— Там гинуть люди. Повстанцям не вистачає людей.

— Ви колись палили, леді Адель? — неочікувано спитав Альберт, і дівчина глянула на нього розлючено. — Певно ні. Жінкам в Алітері не дозволяється палити.

— Ми говорили…

— Спробуйте.

— Я…

— Хіба вам ніколи не було цікаво? Востаннє коли я бачив вашого чоловіка, він палив. Він ще палить?

— Так, — розгубилась Адель.

Альберт набив трубку якоюсь травою, яку дівчина ніколи не бачила, взяв свічу зі столу і запалив трубку. Видихнув клуби білого диму і задумливо глянув на Адель.

— Зіграйте зі мною в одну гру, — запропонував Альберт. — Зіграєте, і я дам вам один корабель. І тридцять моряків.

— Цілий корабель за гру? — не повірила йому Адель.

— Але ви маєте палити трубку. Щоб було чесно, мушу вас попередити, ця трава — заборонений наркотик. Він змушує людей ставати відвертими. Ви палитимете і відповідатимете на мої питання.

— Добре, — погодилась Адель.

Альберт протягнув їй трубку. Вона втягнула в себе дим і закашлялась так сильно, що з очей пішли сльози.

— Ну ж бо, легше, — усміхнувся король і протягнув їй келих з вином. — Як ви вмовили батька погодитись на шлюб з генералом?

— Я не питала його.

Альберт розсміявся.

— Ви зовсім не схожі на алітерок, леді Адель. І я не про роги, я про ваш характер. Ви нагадуєте мені одну жінку. 

— Ріну? — уточнила Адель.

Альберт кивнув.

— А знаєте, кому ще ви її нагадуєте?

Адель хмуро глянула на короля.

— Знаю.

— А ви знали про це, коли одружились з генералом?

— Ні.

— Добре, бо інакше я вважав би вас зовсім дурною.

— Вони..? — Адель запнулась, затягнула ще диму і цього разу вже спокійно витримала лоскіт у горлі.

— Ви не знаєте? Вони познайомились давно, ще дітьми. Їй було дванадцять, і він вбив її батьків.

— Що? — Адель глянула на Альберта як на навіженого.

— Можливо не він сам своєю рукою, але хтось з людей старого Токамадера Баконського. Це було за часів Однолітньої війни. Скільки вам, леді Адель?

— Шістнадцять.

— То він був зовсім як ви. Уявляєте, леді Адель, коли вони зустрілись знову, він нічого не сказав їй. Не можу його звинувачувати, це не те, чим би я хвалився. Але він дозволив їй закохатись у нього. Закохався сам. Він не збирався відпускати її.

Адель покачала головою.

— Ви не вірите, що ваш чоловік міг таке зробити? Вона дізналась про все і втекла в Мегінкар. Він шукав її. — Альберт усміхнувся. — Паліть трубку, Адель.

Дівчина ще вдихнула диму і відчула, як тіло її наче легшає. Вона глянула на свої руки, але ті здавались чужими.

— Розкажіть, як ви обдурили батька?