XV. Одна ніч в Ноттінбері

Ріна дістала з кишені дрібний камінчик — один з тих, які вона назбирала в саду — і кинула у вікно. Камінчик вдарився у шибку, але до вікна ніхто не підійшов. Ріна кинула другий, марно. Жінка обернулась і оглянула сад. Нікого.

— Джо? — роздався шепіт зверху, і Артур напів висунувся у вікно. — Що ти робиш?

Ріна махнула до нього рукою, жестом пропонуючи спуститись. Артур склав пальці решіткою, пояснюючи, що він закритий.

“Є справа, — заохочувала Ріна. — Як хочеш”.

Артур вагався пару секунд. Тоді накинув на плечі свій плащ і виліз у вікно. Хоч і не було високо, хлопець не ризикнув стрибати через поранення — ухопився руками за віконний отвір, витягнувся у всю довжину, а звідти до землі було недалеко. Проте, опинившись під вікном, закляк і з відчаєм глянув вверх.

— І як я піднімусь? Боже Грому, командир точно мене вижене.

“Я поможу”, — запевнила його Ріна. Вона вже пішла до воріт, і Артур поспішив за нею.

— А навіщо ти покликала мене? Ґілберт знає?

Ріна покачала головою.

— Ого, — Артур розсміявся і легенько штовхнув жінку у бік. — А я то думав, ти виконуєш всі його накази.

Ріна у відповідь теж штовхнула хлопця і не стримала усмішку. Яким він схожим був на Астрі. Не зовнішньо, ні, але він був такий же дурний, сповнений жартів і невгамовного блиску в очах. Якби Астрі був живим, вони були б майже одного віку зараз. Якби Ріоталі не вбив… Ріна прикрила очі й вирівняла дихання. Не думати про Астрі. Вона заприсяглась не думати про Астрі. Вона подумає про нього тоді, коли виріже серце з грудей Ріоталі. Коли вони увійдуть із військом у Лондір і спалять ущент його мармуровий палац.

— Ти сьогодні не пішла до короля? — обережно спитав Артур. Ріна стукнула кулаками один об інший. Це означало “робота”. — І яке завдання тобі дав Ґілберт?

Жінка показала на екіпаж, який вони як раз проходили, тоді на свої очі. Артур кивнув. Вони пройшли далі, але не виходили через ворота з території палацу, а перелізли через огорожу. В одному з вузьких провулків чекали недовго: за пів години повз них, по головній вулиці, проїхав екіпаж Голдсміта. Вечірній Ноттінбер був сповнений галасу, людей і коней. Ріна з Артуром спершу розгубились у цьому швидкому русі, і ледь не випустили з поля зору екіпаж. Той їхав повільно, тож вони швидко нагнали його пішки.

Екіпаж зупинився біля цукерні, і Едвард Голдсміт зник за скляними дверима.

— Що тепер? — спитав Артур, і Ріна озирнулась.

Якщо вони довго стоятимуть на місці, кучер врешті їх запримітить, а цього не можна було допустити. Ріна потягнула хлопця в перший ліпший заклад, схожий на шинок, який вони могли б собі дозволити. Він був прямо на вулиці: посеред натовпу танцівників стояли три величезні діжки, з яких шинкар наливав пиво. Люди випивали і йшли собі далі, або повертались у танок.

— Це дивовижно! — вигукнув Артур, і Ріна погодилась. Після Алітеру з його строгими обмеженнями й надуманими манерами Ноттінбер здавався містом пияк, танцівників і свободи. Він нагадував Ріні про її університетські роки Горвулані. Про Астрі… Ріна прикрила очі й видихнула.

— Дивись, Джо, пиво таке дешеве! — Артур вже встиг купити дві кружки й протягував одну жінці. Ріна здивовано підняла брови. — Лише одне, — вмовляв хлопець. — Я памʼятаю, чому ми тут.

Ріна надпила пиво і прикрила очі від задоволення.

— Я завжди мріяв про те, щоб спробувати пиво в Ноттінбері. Ось так, як зараз! Уяви, ми з тобою відкрили свою крамницю в Діарі. Там, крамницю зі взуттям! Ти бачила, які вони гарні тут, ці крамниці? Ми відкрили крамницю і приїхали в Ноттінбер у справах. Що думаєш?

Ріна усміхнулась. Артур був молодим, він ще міг дозволити собі мріяти про майбутнє. Вона теж колись мріяла про те, що відкриє цілу лікарню для вагітних жінок і дітей. Еритріна з Корлану любила мріяти, Джо Вілсон — ні.

Ріна обернулась і впевнилась, що екіпаж на місці. Едвард Голдсміт мав з кимось зустріч. Чи міг бути цей хтось його посібником у викраденні зброї? Але ніякого шансу глянути, з ким був Голдсміт і не бути пійманими, вони не мали.

Артур тим часом вже встиг купити ще кружку пива. Воно тут і справді було дешевим.

— Це ще смачніше, дивись, яке темне.

Ріна вже не відмовлялась. Вона швидко пʼяніла, і цей раз не був виключенням. І от вже варто було Артурові відвернутись, як Ріна вловила ритм і зникла поміж тих, хто танцював.

— Джо! — хлопець поспішив за нею у вир різноколірних суконь і змоклих сорочок.

Зловив за руку, і Ріна притягнула його до себе.

— Потанцюй зі мною, — прошепотіла на саме вухо, і відсторонилась, закрутилась у такт. Артур застиг, червоний і збентежений, не міг відірвати від неї погляду. Він заважав танцівникам, і врешті хтось врізався в нього, ледь не збивши з ніг.

— Обережніше! — гаркнув Артур, обертаючись.

— Чого стоїш? — молодий хлопець, який врізався в нього, і не думав просити вибачення. — Сраний гоалець!

Артур хоч і не був з Гоалії, але не думав спускати незнайомцю образу.

— А ну повтори, — кулаки його самі стислись.

— Ти! Вертайся, звідки приїхав! Біднота з голою дупою! — продовжував ладиронець.

Поруч з ним вже виросли його друзі, і Артур не наважувався накинутись на хлопця. Але Ріна, якій алкоголь вдарив у голову, їх не помітила. Вона вдарила у щелепу, з достатньою силою, щоб ладиронець, який не очікував удару збоку, впав.

— Джо! — скрикнув Артур і вгатив іншому з чоловіків, який вже замахнувся на Ріну.

Тоді ухопив жінку за руку і потягнув за собою. Ладиронці переслідували їх недовго, лише пару кварталів, а тоді відстали.

— Якого чорта, Джо? — Артур, важко дихаючи, обернувся до Ріни.

Та як раз трясла рукою, яка боліла від сильного удару. І сміялась. Артур лише вдруге чув її сміх, і від нього з голови вилетіли всі думки.

— Хотіла вдарити когось, — усміхнулась жінка.

— Ми маємо вертатись, — Артур ухопив її за руку, наче боячись, що Ріна викине ще щось. — Якщо проґавимо карету, Ґілберт з нас шкури спустить.