XIII. Альберт

Підлога кабінету була вкрита різноколірними візерунками, що малювали сонячні промені крізь вітражі. Один з таких лежав біля складених на столі рук короля Альберта Чарльза Вільяма Грейсдарса. Був вже захід сонця, коли король Ладиронії зміг прийняти гостей.

— Ви пізно, — підмітив він. Його світло-блакитні очі натякали на алітерське коріння, але чорне коротке волосся повністю заперечувало такі здогадки.

— Непередбачувані проблеми у дорозі, — лорд Монтаро Сафонський вклонився. 

Ґілберт, який стояв позаду, ніяково переступав з ноги на ногу. Йому завжди було некомфортно у палаці серед дворян. Він не спромігся за довге життя вивчити етикет, і одяг його видавав в ньому простолюдина. Та навіть у короні Ґілберт все одно не належав цьому місцю. Хоча б тому, що в глибині душі зневажав всю цю надмірну розкіш.

— Ґілберте! — помітив його Альберт. — Підходь ближче! Сподіваюсь, ваші проблеми не були серйозними? Мої воїни розповіли, що ти захворів.

— Лише проблемний шлунок, королю Альберт, — Ґілберт опустив голову і так зробив кілька кроків вперед.

— Багато проблемних шлунків, — Альберт усміхнувся, але не став розпитувати. Крім Ґілберта і Монтаро тут ще були радник Оутс й Едвард Голдсміт — син Вільяма Голдсміта, який сім років тому очолив невдале Отрадське повстання. Але король огледів залу так, наче когось не вистачало. — А де Джо?

Ґілберт здригнувся. Цього разу король згадав про Ріну навіть раніше, ніж минулого разу.

— Ми хотіли обговорити з вами план подальших дій… — почав лорд Сафонський.

— Монтаро! — перебив його Альберт. — Ніяких обговорень, поки Джо не приведуть до моїх покоїв. Ґілберте, ти знову сховав її? — він усміхнувся. — Я ж знаю, що вона в Ноттінбері.

— Якщо дозволите, Джо… — знову спробував вмішатись Монтаро, і знову його обірвав Альберт:

— Лорде Сафонський, спочатку я побачу Джо у своїх покоях, а тоді ми обговоримо завтра все, що ви собі надумали за цей рік.

Альберт встав і вийшов. Рендалл Оутс, його радник, підійшов до гостей ближче.

— Вітаю в Ладиронському королівстві. Король сьогодні не в найкращому настрої, — чоловік розвів руками.

— І ви не робите його кращим, — дорікнув Едвард Голдсміт. — Прошу вас, Монтаро, — він навмисно фамільярничав з лордом, — лишіть розмови з королем мені. Ви нічого не добʼєтесь напряму.

Лорд Сафонський кинув роздратований погляд на Голдсміта, але змовчав. Після смерті батька Едвард перебрав на себе роль очільника уліадського опору. І хоча, на думку Монтаро і Ґілберта, він більше розважався в Ноттінбері й пиячив з королем, ніж допомагав справі, король Альберт дослухався до нього. І через це лорд Сафонський вважав за краще мати Едварда на своїй стороні.

— Мені послати служниць за пані Джо? — змінив тему радник Оутс, щоб зняти напругу.

— Я сам піду, — Ґілберт кивнув і вийшов з кабінету.

Він міг скільки завгодно подумки проклинати короля — жодного слова не злетіло з його губ. Швидким кроком він перетнув двір і зупинився перед камʼяним будиночком, де лишив Ріну разом з новенькими. Хотів сховати. Думав, що якщо не показувати її на очі королю, то цього разу він не згадає.

Ріна була в одній з кімнат: розказувала жестами Артуру про цілющі властивості чебрецю. Ґілберт цокнув язиком. Цей хлопчина був готовий слухати все, що вона йому казала. Інші не особливо розуміли мову жестів і натомість розпивали за веселими розмовами вино, яке їм принесли слуги. 

Ріна обернулась до командира і ледь посміхнулась. Вона знала, що король пошле по неї. Одного року Ґілберт лишив її в Алітері, і король Альберт відмовлявся їх слухати, аж поки вона не приїхала в Ноттінбер.

Жінка без зайвих запитань піднялась і кивнула Артуру на прощання.

— Ти куди? — здивувався той.

— В покої короля, — гримнув Ґілберт і кинув злий погляд на хлопця, наче це він був винен.

— Король? Джо? — в Артура очі полізли на лоб. — Навіщо?
— Ти ж дорослий хлопчик, то здогадайся, — гаркнув на нього Ґілберт.

— Що за… — Артур закляк і дивився то на Ґілберта, то на Ріну. — Це ж жарт, командире?

— Що там? — відгукнувся Тедді, зацікавлений розмовою, яка ставала все гучнішою.

Ґілберт не відповів, він вийшов першим, а за ним Ріна. Артур біг слідом.

— Джо! — він ухопив її за руку. — Що відбувається?

“Я маю йти”.

— Командире!

— Відпусти її, Артуре, — мʼякше попросив Ґілберт. Він вже пошкодував, що так різко говорив з хлопцем. Той був закоханим. Безмежно і безнадійно, як це можливо лише у двадцять. І Ґілберту стало боляче дивитись на його розгублене обличчя.

— Це огидно! — не здавався Артур. — Джо, не йди! Ми поїдемо зараз же звідси.

Він вже кричав, і ця сцена привертала все більше глядачів-слуг, що проходили повз.

— Все добре, — прошепотіла до нього Ріна і мʼяко забрала руку.

Вона пішла до палацу сама, а злість Артура перекинулась на Ґілберта, що лишився.

— І ви дозволите це?

— Політичні питання складніші, ніж ти собі можеш уявити, хлопче.

— Настільки складні, що вирішити їх можна лише підклавши Джо йому в ліжко? Наче якусь шлюху?

— Ти ніде не був крім свого села, поки не приєднався до нас, вірно? — Ґілберт важко зітхнув. — Ти ще і не таке огидне побачиш, хлопче.

Артур не став слухати його далі: повернувся в будинок, голосно гримнувши дверима наостанок.

Ріна тим часом вже встигла дійти до палацу. Він був зовсім не схожий на алітерський: стіни з дрібної цегли були прості, дах вкритий черепицею. Цей палац би не вистояв і кількох ударів з гармати. Але він і не мав: його господарі не воювали ось вже сотню років. Коли батько Альберта, попередній король Чарльз переніс столицю до Ноттінберу і збудував палац, він зробив все, щоб нове місто не було схожим на стару столицю Данеберг. Тут не було розкоші, яку перейняли алітерці від старої Уліадії, але була каналізація. Дома були простими, одноманітними, без барельєфів і ліпнини, але ледь не в кожному з них жили науковці, вчителі й поети. Тут газети виходили кожного дня, а не раз на тиждень, як це бувало з алітерською періодикою. І поки Ріна йшла по парку, де квітли дерева і бігали діти, їй подумалось, що якби вона мала інше життя, то прожила б його в Ладиронському королівстві.