VIII. Адель

Того ранку Адель відчувала, що ось-ось щось станеться. Вона прокинулась раніше, розбудила свою служницю Мері, щоб та допомогла їй вдягтись, а тоді вийшла на двір. В саду ще вчора почали цвісти проліски. Туди Адель і попрямувала. На лавці під деревами вона намагалась читати книжку, але думки її були далеко, тож дівчина постійно перескакувала з рядка на рядок, а інколи пробігала цілі сторінки очима, але не могла зрозуміти ні слова. Доводилось вертатись і силувати себе. Врешті Адель закрила книгу. Вона насправді не дуже любила читати, значно більше їй подобалось грати на роялі чи їздити верхи. Або навіть гуляти. Адель піднялась і вирішила обійти весь сад. Вона знала його з дитинства, але все одно кожен день тут можна було знайти щось нове: невідомих жуків, нові кущі, які висадив садівник, або як сваряться слуги. Одного разу Адель побачила, як двоє з них злягались прямо у кущах, і цікавість взяла верх над соромом: вона не втекла, навпаки — підійшла ближче, щоб краще роздивитись.

Від спогадів обличчя дівчини почервоніло. Вона як раз підійшла до головних воріт, коли вони відчинились і до садиби заїхав вершник. Він був весь у чорному, навіть кінь під ним був чорним. Він помітив Адель у її блакитному платті, що виділялось на фоні дерев, і зупинився, спішився. На секунду дівчина злякалась, а тоді впізнала його.

— Генерале Койл! — привіталась Адель. — Вітаю. Ви тепер не так часто в нас буваєте.

— Доброго дня, леді Адель, — Юндер усміхнувся дівчині. — Лорд Сафонський вдома?

— Так. Ви по справі від короля?

— Так, — Юндер спробував підтримати невимушену бесіду, поки вони йшли крізь парк до маєтку: — Як ваше здоровʼя?

— Не жаліюсь. А як справи на кордоні?

Генерал здивовано глянув на дівчину.

— Я читала в періодиці, що на кордоні з Гоальським королівством знову неспокійно.

— Ви читаєте періодику?

— Інколи.

Насправді Адель читала її кожного тижня, коли батько привозив з міста хрусткий папір з надрукованими новинами. Часто вони з подругами навіть зачитували вголос деякі оголошення, такими смішними вони здавались їм. Але від матері вона ховала свою пристрасть. Не знала чому, лише відчувала, що це їй не сподобається.

— Чим ви ще цікавитесь? — спитав Юндер.

— Музикою, — Адель задумалась. — А ще я люблю коней, у вас дуже гарний, — вона обійшла чоловіка і погладила мерина за шию. Юндеру довелось зупинитись і навіть зробити крок назад, щоб дотриматись пристойної відстані. — Як його звати?

— Я ще не назвав його, — зізнався чоловік. — А як би ви його назвали?

— Мм, — дівчина задумалась. — Буревій. Як вам?

Вона усміхнулась, і Юндер здригнувся. Як схожа вона була на Ріну: ті ж зелені очі, те ж кучеряве волосся, хіба трохи світліше. І хоча риси обличчя її здавались більш округлими, без різких ліній, які були притаманні мегінам, коли вона ось так усміхалась йому, він не міг не бачити Ріну.

— Вам не подобається? — розчаровано спитала Адель.

— Ні, це прекрасне імʼя, — Юндер зробив крок в сторону й обійшов її. — Я так і назву його. Буревій.

— Ви надовго до нас?

— Не думаю, — ухилився від відповіді генерал. Він не знав, чи не вижене його Монтаро Сафонський вже через пʼять хвилин, коли дізнається, чому той приїхав.

— Якщо буде час, дозволите покататись на Буревії?

— Він ще молодий, норовливий.

— Так і я теж! — розсміялась Адель і пустилась бігом до маєтку. 

Юндер підійшов пізніше, і поки він доплентався, дівчина вже встигла сповістити батька про гостя. Монтаро вийшов на двір привітати Юндера з широкою усмішкою. 

— Давно не бачив вас, генерале! Як там в столиці? — і, як добрі друзі, вони обмінялись короткими кивками.

Проте коли Монтаро пробігся рядками листа, який передав йому Юндер, то вже не був таким приязним.

— Ви хочете одружитись з Адель?

Пару секунд Юндер роздумував над цим питанням.

— Так, — врешті зважився він і обернувся від вікна, підійшов ближче до столу Монтаро.

— А як же Ріна? 

Чоловік нахмурився.

— Ви ж самі стільки років кажете мені, що я маю забути про неї. Що вона вже не серед живих.

— Але, — Монтаро запнувся, — але ви не здавались всі ці роки. Я не очікував, що ви так швидко захочете одружитись. Це тому, що Адель схожа на неї? 

— Ні, — коротко відповів Юндер. — Це тому, що так наказав мій король.

— А ви й зі своїм конем одружитесь, якщо король накаже? — пирхнув лорд, але одразу ж перевів тему: — Я не дам вам відповідь. Спершу я поговорю з королем особисто, — Монтаро склав лист вчетверо і сховав у стіл. — Тоді я спитаю думку доньки. І якщо вона погодиться, я прийму рішення.

— Авжеж, — Юндер кивнув. — Коли бажаєте виїхати до Лондіру?

— Завтра. А поки прошу, будьте нашим гостем.

Юндер вийшов з кабінету Монтаро і стикнувся з Адель. Її червоне обличчя видавало те, що вона все чула. Дівчина кинулась бігти так швидко, що ледь не заплуталась у власних спідницях. Юндер не наздоганяв — нехай сама обдумує ситуацію.

Адель заскочила у маленьку вітальню в південному крилі: її вона випросила в батька у власне користування, і кожного дня після сніданку збиралась тут разом з подругами. Сьогодні були лише Іоко, дуже далека родичка — Адель вважала її сестрою — яка гостила в них всю зиму, і Токіана, дівчина зі збіднілого роду, яку віддали на виховання Сафонським. 

— Що з тобою? — здивувалась Іоко, коли Адель закрила двері й притулилась до них спиною, наче очікуючи, що хтось захоче увійти силою.

Дівчина спробувала сховати шалену усмішку, яка видавала її збудження, але губи не підкорювались. Вона змовницьки глянула на сестру, тоді на подругу і розсміялась.

— Адель! Ти лякаєш мене! — Токіана підбігла до дівчини й за руку провела до крісла. — За тобою гнались? Що трапилось?

Адель все ніяк не могла заспокоїтись.

— Та хоч скажи, добре чи погане! — не витримала Іоко. Від її крику Адель на секунду замовчала, а тоді сповзла з крісла і продовжила сміятись вже на підлозі.