Відпусти мене, мамо...

ВІДПУСТИ МЕНЕ, МАМО…

   — Давай, ну… Пасуй на мене! ГОЛ!!!

  Стадіон зірвався шаленими оплесками і почав скандувати: «Та-рас! Та-рас!!!»

  Тарас був щасливий, бо знову приніс команді перемогу. Він рухався по полю так швидко, що жоден суперник не міг його наздогнати. А які крутив фінти з м’ячем! Хлопець почувався легким, як пір’їнка. Він просто літав, літав…

— Тарасику, синку, прокидайся. Треба підключити крапельницю…

Тарас повільно розплющив очі. Над ним схилилася матуся.

 То це знову був сон, просто сон… Погляд хлопчика безцільно пройшовся по стіні. Як же йому остогидли ці лікарняні стіни! Чому в усіх палатах вони однакові? Як би він хотів прокинутися вдома, у своєму ліжку. І головне — не відчувати цього нестерпного, стискаючого болю в грудях.

 Цього літа Тарасові виповнилося дванадцять. Два роки з них він провів у лікарнях: нескінченні обстеження, процедури, операційні, крапельниці...

  А ще два роки тому все було зовсім інакше. Він був звичайним підлітком: бігав, дуркував із друзями, навчався у школі, їздив на змагання з футболу. Йому пророкували велике майбутнє, адже він був найкращим нападником у Юнацькій Лізі. Ніхто й подумати не міг, що у цього хлопця-живчика виявиться хворе серце. Адже жодне обстеження до цього випадку не виявляло змін.

 Того дня на тренуванні йому просто раптово забракло повітря. Здавалося, ніби хтось із силою тисне на грудну клітку, випалюючи легені. Тарас судорожно хапав ротом повітря, але воно не проходило далі горла. В очах потемніло. Дякувати Богові, тренер вчасно помітив його стан, зробив заміну й викликав швидку.

І почалося…

  Більше на футбольне поле Тарас не виходив. Напади ставали дедалі частішими й важчими. Спочатку біль накочувався від швидкої ходи, потім — від найменшого руху. А останні два місяці його мучив виснажливий кашель і такий пекучий біль у грудях, що хлопець боявся навіть поворухнутися.

— Доброго ранку, Тарасику.

  Голос матусі... Такий рідний, такий теплий. Вона весь цей час була поруч. Щомиті підбадьорювала його й запевняла, що все обов'язково владнається, мрійливо розповідала, як після одужання вони всією родиною поїдуть до моря.

Прийшла медсестра й підключила крапельницю. Тарас тихо, безсило застогнав.

— Мамо…

— Так, синку, я тут, я тримаю тебе за руку.

— Відпусти мене, мамо…

— Тобі болить рука, коли я її тримаю? — занепокоїлася матуся.

— Відпусти мене мамо… Зовсім…Назавжди…Я… Я більше так не можу… — майже пошепки, з невимовною дорослою втомою в очах промовив хлопчик.

— Що ти, мій любий?! Що ти собі таке надумав?! Лікар вчора говорив, що останні результати обстеження вже набагато кращі…

 Світлана з усіх сил стискала зуби, щоб не розридатися прямо перед сином, бо жодного покращення не було. Лікарі в один голос стверджували: єдиний порятунок — термінова пересадка серця.

 Кожного дня, коли син засинав, вона йшла до маленької лікарняної каплички, падала на коліна й благала Бога лише про одне — дати її дитині шанс жити.

*****

— Світлано, зайдіть до Євгена Макаровича. Я побуду біля Тараса, — медсестра дбайливо поправила ковдру на ліжку хлопчика.

  Євген Макарович, досвідчений лікар-кардіолог, вкотре перечитував заключення Тараса… Часу не залишалося взагалі. Хлопчик наразі жив тільки завдяки максимальним дозам медичних препаратів, але так не могло тривати вічно…

— Лікарю? — Світлана нерішуче зупинилася у дверях.

— Проходьте, — він підвів погляд на змучену недосипанням та постійними переживаннями жінку.

 — Світлано, я буду з вами чесним. Ситуація критична. Якщо найближчі три доби не з’явиться донор… Мені дуже шкода…

— Так, я розумію… — ледь чутно прошепотіла Світлана.

 Що вона могла ще сказати? Що?! Вона ж щодня бачила, як її єдиний син тане на очах, як він майже не встає з ліжка. Материнське серце рвалося на криваві шматки.

 Світлана зачинила двері ординаторської і, не відчуваючи під собою ніг, тримаючись за холодні лікарняні стіни, пішла до каплички. Впала на коліна перед іконами й затужила… Біль, крик, безсилий стогін — усе змішалося в одну суцільну рану.

— Господи, будь ласка, я вже не знаю, як просити Тебе, які ще знайти слова… Прошу Тебе, Господи, даруй моєму Тарасику життя, — шепотіла вона. Але цей відчайдушний шепіт лунав у тиші каплиці гучніше за будь-який крик.

 Раптом двері маленької церкви тихо відчинилися. На порозі з’явилася білява жінка із заплаканими очима. Навіть не помічаючи Світлани, вона приречено впала на коліна поруч із нею й заридала, звертаючись до всіх Святих, благаючи врятувати її єдину донечку.

 Так вони й стояли на колінах — дві чужі й водночас такі близькі у своєму горі жінки. Дві мами, у яких залишилася тільки одна, остання надія на Всевишнього...

 Тихий плач білявої жінки лунав зовсім поруч. Світлана повільно повернула голову, дивлячись на ту, що стояла на колінах на сусідньому килимку. Їхні погляди зустрілися — два всесвіти, випалені однаковим, нестерпним материнським болем. У таких місцях немає чужих, тут усі стають рідними за нещастям.

— У вас... теж… дитина? — ледь чутно, першою порушила тишу Світлана, витираючи сльози тремтячою долонею.

Білява жінка важко кивнула, судорожно ковтаючи повітря.

— Моя Ліза... Моя донечка... Вона зараз там, у реанімації, на четвертому поверсі, — жінка закрила обличчя руками, і її плечі знову заходили ходором. — Важка черепно-мозкова травма... Лікарі кажуть, шансів майже немає, її підключили до апарату. Господи, за що?! Вона ж просто стояла на зупинці, просто чекала на свій автобус, щоб приїхати додому... Якийсь мерзотник на швидкості влетів у натовп.

 Світлана затамувала подих. Жах цієї несправедливості перекрив навіть її власні думки.

—— У неї ж... у неї ж післязавтра день народження, — крізь ридання продовжувала мама Лізи, дивлячись на ікону Богородиці.