Пролог

Виноградники прокидалися разом із сонцем — повільно, неохоче, наче й вони, як і люди, потребували ще кількох хвилин тиші перед початком нового дня. Над пагорбами Сент-Гелени стелився легкий туман, який до полудня мав розчинитися без сліду, залишивши після себе свіжість вологої землі та ледь вловимий запах перших бруньок, що прокидалися на виноградних лозах.

Вінція Беллароса стояла на терасі головного будинку з чашкою кави в руках і дивилася, як унизу, між рядами лоз, неквапливо рухаються постаті працівників. За кілька днів тут мали зібратися десятки гостей: партнери виноробні, давні друзі родини, представники преси. 

Щорічний прийом Bellarosa Vineyards завжди був подією, якою родина по-справжньому пишалася. Не тому, що любила галас чи зайву увагу. А тому, що це був єдиний день у році, коли вся їхня історія — покоління, що садили ці лози, будували цей дім і вірили в цю землю, — ставала видимою для інших.

Вінція зробила ковток кави й знову перевела погляд на виноградники.

Для неї це місце ніколи не було просто виноробнею.

Це був дім.

Вінція займалася підготовкою вже тиждень. Меню дегустації, порядок виступів, список преси, оновлені етикетки для лімітованої серії — усе це проходило через її руки, хоча її ім'я рідко десь з'являлося.

Вона й не прагнула бути в центрі уваги. Їй завжди було достатньо знати, що завдяки її роботі бренд родини виглядає саме так, як має: елегантно, тепло, по-справжньому.

— Ти вже бачила фінальний варіант презентації для Aurora Rosso? — гукнула Феліцитас, з'явившись на терасі з телефоном у руці й тим особливим виразом обличчя, який завжди означав, що вона одночасно робить п'ять справ і жодну не встигає закінчити.

Вінція обернулася — і на мить затримала на сестрі погляд.

Феліцитас, старша лише на два роки, як завжди, виглядала так, наче навіть не намагалася бути красивою — і саме тому виходило особливо добре. Висока, струнка, з бездоганно пропорційною фігурою, довгим темним волоссям, що м'якими хвилями спадало на спину, і виразними горіховими очима. Чіткі вилиці, повні губи, впевнена постава — у ній було щось яскраве й майже недбало привабливе.

Вінція мимоволі глянула на відображення у високому склі дверей.

На ній було просте червоне плаття з короткими рукавами, які м'яко прикривали верхню частину рук, і босоніжки без зайвих деталей. Тканина облягала талію, а нижче спадала вільніше, підкреслюючи її жіночні форми. Єдиними яскравими акцентами залишалися насичений червоний колір плаття та такого самого відтінку губи.

Вінція ледь усміхнулася своєму відображенню.

Вона не почувалася негарною. Навпаки, знала, що виглядає добре. Просто поруч із Феліцитас її власна краса здавалася їй тихішою.

Сестра була високою й стрункою, з довгим силуетом і легкою грацією в кожному русі. Вінція ж мала м'якшу, більш жіночну фігуру — вузькі плечі, тонку талію та виразні стегна. Їхні темне волосся, горіхові очі й чіткі риси обличчя одразу видавали спорідненість, але на цьому схожість майже закінчувалася.

Феліцитас привертала увагу одразу.

Вінцію ж хотілося розглядати.

— Учора надіслала правки, — відповіла Вінція, знову переводячи погляд на виноградники. — Подивись пошту.

— Ти янгол.

Феліцитас на мить зупинилася поруч, теж подивилася вниз, на пагорби, і зітхнула з тим задоволенням людини, яка любить хаос більше, ніж тишу.

— У п'ятницю все буде ідеально. Я відчуваю.

Вона завжди так казала.

І майже завжди мала рацію.

Феліцитас першою рушила до будинку, а Вінція зробила ковток кави й поспішила за сестрою. Усередині маєток уже гудів від підготовки до прийому: найняті працівники переносили стільці й невеликі столики, хтось заносив до залу коробки з посудом, а з відкритих дверей винного льоху долинали уривки розмов.

Біля сходів один із працівників щось запитав у Феліцитас, і вона одразу зупинилася, відклавши телефон убік. Вінція залишила сестру розбиратися з черговою організаційною проблемою й попрямувала на кухню — налити собі ще кави.

— Крістофер приїде з нею, — сказала Лібітіна буденно, наче повідомляла прогноз погоди, і одразу зазирнула в чашку кави, ніби там могла знайти щось цікавіше за реакцію сестри.

Лібітіна та її близнючка Конкордія були молодшими сестрами Вінції й Феліцитас — їм обом було по двадцять дев'ять. Вони мали ті самі темні очі й виразні риси Беллароса, але навіть зовні їх важко було сплутати. У Лібітіни було м'якше обличчя й спокійніший погляд, тоді як Конкордія дивилася уважніше, ніби майже завжди помічала те, що інші воліли не помічати.

Вінція знала. Звісно, знала. Чутки в такому маленькому колі розходилися швидше за вітер над пагорбами. Крістофер Гейз, син давніх друзів родини, чоловік, чиє ім'я протягом багатьох років асоціювалося в неї з чимось теплим і водночас болючим, мав приїхати на прийом зі своєю новою дівчиною.

— Я знаю, — відповіла вона рівним голосом, наливаючи собі ще кави. Пити їй, щоправда, вже перехотілося.

— Просто щоб ти не здивувалася, — додала Конкордія, і в її легкій усмішці було щось таке, що завжди змушувало Вінцію підозрювати: сестра вже здогадалася про більше, ніж вона встигла сказати.