Остання таємниця

Минув рівно рік.

Триста шістдесят п'ять днів.

Іноді мені здавалося, що все сталося вчора.

А іноді — ніби минуло ціле життя.

Грейвуд змінився.

Але водночас залишився таким самим.

Ті самі тихі вулиці.

Ті самі старі будинки.

Ті самі дерева вздовж доріг.

Лише туман більше не приходив так часто.

Чорне озеро теж змінилося.

Його вода стала прозорішою.

Спокійнішою.

Люди навіть почали приходити туди на відпочинок.

Ніхто вже не згадував старих легенд.

Або робив вигляд, що не згадує.

Стояв теплий вересневий ранок.

Сонячне світло проникало крізь вікна старої школи.

Я йшла коридором, тримаючи в руках підручники.

Мій останній навчальний рік.

Дивно усвідомлювати, як багато всього може змінитися лише за один рік.

— Аліно!

Я усміхнулася ще до того, як обернулася.

Софію можна було впізнати навіть із заплющеними очима.

Її темне хвилясте волосся підстрибувало під час ходи.

Очі сяяли.

Як завжди.

Вона підбігла до мене.

— Ти знову задумалася.

— Можливо.

— Ти завжди задумуєшся біля початку навчального року.

— Це офіційний діагноз?

— Звичайно.

Я тепер сертифікований експерт з твоїх дивних звичок.

Ми розсміялися.

Дивно було згадувати, як рік тому ми тікали від відлунь у старих тунелях.

А тепер сперечалися про домашні завдання.

Життя справді дивна річ.

У їдальні нас уже чекали Маркус і Олівер.

Маркус став ще вищим.

Що дуже його тішило.

І дратувало всіх інших.

— Нарешті.

Сказав він.

— Я вже думав, що Софія заблукала дорогою.

— Дуже смішно.

— Я знаю.

Олівер лише закотив очі.

Він майже не змінився.

Лише став ще більшим прихильником старих історій.

Після подій минулого року він почав збирати архіви Грейвуда.

І тепер мріяв стати істориком.

— До речі.

Сказав він.

— Учора я знайшов документи про заснування міста.

— Будь ласка, не починай.

Застогнав Маркус.

— Починаю.

Ми засміялися.

Усе було таким звичайним.

І саме це здавалося найбільшим дивом.

Після уроків ми зустрілися біля стадіону.

Там на нас уже чекав Деніел.

Рік тому його вважали зниклим.

Тепер він знову був частиною міста.

Його життя поступово поверталося до норми.

Звичайно, не все було просто.

Багато людей ставили питання.

Багато чого не розуміли.

Але він тримався.

І щоразу усміхався трохи впевненіше.

— Привіт.

Сказав він.

— Привіт.

Відповіли ми майже одночасно.

— Знаєте.

Він усміхнувся.

— Я досі не можу звикнути до звичайних днів.

— Ми теж.

Тихо сказала я.

На мить усі замовкли.

Бо кожен з нас подумав про одне й те саме.

Про Анну.

Про Генрі.

Про Ворота.

Про все, що ми пережили.

І хоча минув рік...

Спогади нікуди не зникли.

Увечері я повернулася додому.

Сонце вже починало заходити.

Повітря пахло осінню.

Я зайшла до своєї кімнати.

На письмовому столі стояла стара рамка з фотографією.

На ній були ми.

Я.

Нік.

Софія.

Маркус.

Олівер.

Деніел.

Фотографію зробили кілька місяців тому.

Після всього.

Після того, як історія завершилася.

Я усміхнулася.

І раптом помітила дещо дивне.

На підвіконні лежав конверт.

Старий.

Пожовклий.

Я була впевнена, що вранці його там не було.

Повільно підійшовши ближче, я взяла його до рук.

На конверті не було марки.

Не було адреси.

Лише один напис.

Моє ім'я.

"Аліна."

По спині пробігли мурашки.