Перша

Сміх луною прокотився печерою.

Від нього холола кров.

Він був водночас людським і неприродним.

Наче дві різні істоти говорили одним голосом.

— БІЖІТЬ!

Знову пролунав голос Анни.

Цього разу голосніше.

Відчайдушніше.

І саме це змусило нас нарешті отямитися.

Нік першим кинувся до сходів.

— Усі назад!

Ми побігли.

Кам'яна підлога здригалася під ногами.

За спиною чулося дивне потріскування.

Наче сама реальність починала ламатися.

Я озирнулася.

Лише на секунду.

І відразу пошкодувала.

Бліда рука вже вилізла з Воріт майже до плеча.

Тепер вона хапалася за край кам'яної арки.

Наче намагалася витягнути решту тіла.

А дзеркальна поверхня Воріт продовжувала хвилюватися.

Все сильніше.

Все швидше.

— Аліно!

Крикнула Софія.

— Не дивись туди!

Я різко відвернулася.

І побігла далі.

Ми майже досягли сходів.

Коли печеру струснув новий удар.

Цього разу набагато сильніший.

Стеля затріщала.

Зверху посипалися дрібні камінці.

— Швидше!

Закричав Генрі.

Але було вже пізно.

Прямо перед сходами з повітря почав утворюватися туман.

Сріблястий.

Густий.

Неприродний.

За кілька секунд він перетворився на людську постать.

Жіночу.

Високу.

Струнку.

Вона стояла до нас спиною.

І не рухалася.

Усі різко зупинилися.

Навколо стало моторошно тихо.

Постать повільно повернула голову.

І я побачила її обличчя.

Воно було прекрасним.

Настільки прекрасним, що здавалося нереальним.

Світла шкіра.

Темне волосся.

Тонкі риси.

Але очі...

Очі були абсолютно чорними.

Без жодного відблиску.

Без жодної людяності.

Я зрозуміла.

Перед нами стояла Перша.

— Нарешті.

Промовила вона.

Її голос лунав дивно.

Наче відразу кількома голосами.

— Стільки років...

Софія вчепилася в мою руку.

Я відчула, як вона тремтить.

Навіть Нік зблід.

А Генрі повільно дістав медальйон Вартових.

Перша усміхнулася.

— Вони досі носять ці дрібнички?

Її погляд ковзнув до старого.

І раптом усмішка зникла.

— Останній Вартовий.

Генрі завмер.

— Значить це правда.

Прошепотів Маркус.

Старий нічого не відповів.

Його очі не відривалися від Першої.

— Я думала, ваш рід давно згас.

Сказала вона.

— Ми теж так думали.

Відповів Генрі.

На мить у її чорних очах промайнуло щось схоже на цікавість.

А потім вона подивилася на мене.

І все змінилося.

Її погляд став зовсім іншим.

Наче вона знайшла саме те, що шукала.

— Ось ти яка.

Тихо сказала Перша.

У мене пересохло в горлі.

— Ви знаєте мене?

— Звичайно.

Вона усміхнулася.

— Я чекала тебе ще до твого народження.

По спині пробіг крижаний холод.

— Що?

— Твоя прабабуся була дуже впертою.

Сказала Перша.

— Вона весь час мені заважала.

Анна.

Вона говорила про Анну.

Наче знала її особисто.

Наче вони були знайомі десятки років.

— Де вона?

Запитала я.

Перша засміялася.

Тихо.

Майже лагідно.

— Все ще бореться.

Її голос став трохи похмурішим.

— Навіть зараз.

На мить мені здалося, що в глибині Воріт промайнув силует.

Жіночий.

Але він одразу зник.

— Чого ви хочете?

Запитав Нік.

Перша подивилася на нього.

Потім на інших.

І лише після цього відповіла.

— Повернутися додому.

Тиша.

— Це ж ваш дім.

Сказала Софія.

— Ні.

Вперше в голосі Першої з'явився смуток.

— Мій дім залишився по той бік багато століть тому.

Навіть мені стало шкода її.

Лише на секунду.

А потім я побачила її очі.

І зрозуміла, що це була помилка.

— Ви вбили Вартових.

Сказав Генрі.

Перша мовчала.

— Через вас зникали люди.

Мовчання.

— Через вас страждала Анна.

Усмішка остаточно зникла.

І тоді печера здригнулася.

Темрява навколо стала густішою.

А її голос раптом змінився.