Ворота між світами

Ніхто не відвів погляду від книги.

Сторінка лежала перед нами.

Нерухома.

Тиха.

Наче нічого незвичайного щойно не сталося.

Але чорнило на папері було зовсім свіжим.

Я це бачила.

Усі це бачили.

Слова з'явилися просто в нас на очах.

— Це неможливо...

Прошепотіла Софія.

— Останнім часом це слово втратило будь-який сенс.

Відповів Маркус.

І вперше за довгий час ніхто не став сперечатися.

Деніел повільно підійшов до книги.

Його пальці торкнулися пожовклої сторінки.

— Цей почерк.

— Що з ним?

Запитала я.

— Це справді Анна.

Моє серце пропустило удар.

Вона була жива.

Або принаймні була живою тоді, коли залишила повідомлення.

— Де знаходяться Ворота?

Запитав Нік.

Усі подивилися на книгу.

Наче вона могла відповісти.

І на мить мені здалося, що так і станеться.

Тиша затягнулася.

Потім книга сама перегорнула сторінку.

Лише одну.

Повільно.

Наче невидима рука обережно торкнулася паперу.

На новій сторінці був малюнок.

Дуже детальний.

Намальований чорним чорнилом.

І я одразу впізнала це місце.

Стара водонапірна вежа.

На околиці Грейвуда.

— Я знаю її.

Сказав Олівер.

— Усі знають.

Вона стоїть покинутою вже років сорок.

Під малюнком був напис:

"Шлях починається там, де місто перестає пам'ятати."

— Це загадка?

Запитала Софія.

— Швидше підказка.

Відповів Генрі.

Але виглядав він занепокоєним.

Дуже занепокоєним.

— Що таке?

Я помітила, як змінився його вираз обличчя.

Старий важко видихнув.

— Водонапірна вежа стоїть поруч із найстарішою частиною міста.

— І?

— Саме там знаходилося перше поселення.

Ще до заснування Грейвуда.

У залі стало тихо.

Знову.

Останнім часом це траплялося занадто часто.

— Ви думаєте, що Ворота там?

Запитав Нік.

— Думаю, що один із проходів веде туди.

Відповів Генрі.

Десь далеко в тунелях пролунав глухий звук.

Наче камінь ударився об камінь.

Усі здригнулися.

Деніел миттєво підняв голову.

Його обличчя зблідло.

— Нам треба йти.

— Чому?

— Бо вони повернулися.

По спині пробіг холодок.

Ніхто не став уточнювати, хто саме.

Ми й так знали відповідь.

Ми швидко залишили залу.

Темні коридори здавалися ще довшими, ніж раніше.

Світло ліхтариків тремтіло.

А тиша навколо була неприродно важкою.

Коли ми вже майже дісталися проходу до підвалу школи, Софія раптом зупинилася.

— Зачекайте.

Її голос тремтів.

— Там хтось стоїть.

Попереду справді була постать.

Нерухома.

Темна.

Вона стояла просто посеред тунелю.

І дивилася на нас.

Моє серце прискорилося.

Нік направив ліхтарик уперед.

Промінь світла торкнувся обличчя незнайомця.

І я мало не скрикнула.

Це була я.

Не схожа.

Не нагадувала мене.

Саме я.

Мов відображення в дзеркалі.

Двійник повільно усміхнувся.

І зробив крок назустріч.

— Не дивіться їй в очі!

Різко вигукнув Деніел.

Але було запізно.

На одну коротку мить наші погляди зустрілися.

І весь світ навколо зник.

Я стояла на березі Чорного озера.

Одна.

Без друзів.

Без тунелів.

Без школи.

Над водою висів густий сріблястий туман.

А навпроти мене стояла жінка.

Світле волосся.

Старомодний плащ.

Знайомі риси обличчя.

Анна Савчук.

Вона дивилася на мене так, ніби чекала цієї зустрічі багато років.

— Нарешті.

Тихо сказала вона.

— Ти прийшла.

Я не могла вимовити жодного слова.

— Слухай уважно.

Продовжила Анна.

Її голос лунав спокійно.

Але в ньому відчувалася тривога.

— У нас майже не залишилося часу.

— Що відбувається?

Нарешті прошепотіла я.

Анна озирнулася на темну воду.

І вперше в її очах з'явився страх.

— Ворота відкриваються.

По поверхні озера раптом пішли кола.

Хоча вітру не було.

— І коли вони відкриються повністю...

Голос Анни затремтів.

— Вона зможе перейти.

— Хто?

Жінка подивилася просто мені в очі.