Хлопець, який не повернувся

У великій підземній залі запанувала абсолютна тиша.

Я дивилася на хлопця перед собою і не могла повірити власним очам.

Світло старого ліхтаря тремтіло в його руці.

Освітлювало худе обличчя.

Темне волосся.

Сірі очі.

Ту саму куртку, яку ми бачили на фотографії з газетної статті.

Деніел Грей.

Хлопець, який зник три роки тому.

Першим отямився Маркус.

— Це жарт?

Деніел не відповів.

Його погляд ковзнув по кожному з нас.

Зупинився на Генрі.

Потім на мені.

І лише тоді він заговорив.

— Ви відкрили двері.

Його голос був хрипким.

Наче він дуже давно не розмовляв.

— Ми шукали відповіді, — сказав Нік.

— Відповіді завжди когось знаходять.

Це прозвучало дивно.

І зовсім не заспокійливо.

Софія обережно зробила крок уперед.

— Тебе шукає все місто.

Деніел сумно посміхнувся.

— Уже ні.

— Що?

— Через три роки більшість перестає шукати.

У його словах було стільки гіркоти, що мені стало не по собі.

— Де ти був увесь цей час?

Запитала я.

Хлопець довго мовчав.

Потім подивився кудись за наші спини.

У темряву тунелю.

— Не тут.

— Це не відповідь.

— Іншої поки що не буде.

Генрі уважно дивився на нього.

— Ти переходив межу?

Деніел повільно кивнув.

По спині пробіг холодок.

Усі згадали озеро.

Відображення.

Інший бік.

— Тоді Анна теж там?

Запитала я.

Обличчя хлопця одразу змінилося.

Вперше за весь час.

В його очах промайнуло здивування.

— Ви знаєте про Анну?

— Вона моя прабабуся.

Деніел кілька секунд мовчав.

Наче намагався усвідомити почуте.

— Тоді все значно гірше, ніж я думав.

Ніхто не зрозумів цих слів.

Але вони всім не сподобалися.

Особливо Генрі.

Старий насупився.

— Що сталося?

— Вона шукає шлях назад.

Усередині мене все завмерло.

— Анна?

— Ні.

Деніел похитав головою.

І його голос став тихішим.

— Не Анна.

Тиша.

Важка.

Моторошна.

— Тоді хто?

Деніел подивився прямо мені в очі.

— Те, що залишилося після неї.

Софія зблідла.

— Можеш хоч раз сказати щось нормально?

— Я кажу правду.

— Дуже дивну правду.

— Іншої немає.

Десь у глибині тунелю почувся дивний звук.

Наче камінь ковзнув по каменю.

Усі різко озирнулися.

Але коридор залишався порожнім.

Темним.

Безмовним.

— Нам не можна довго залишатися тут, — сказав Деніел.

— Чому?

— Бо вони відчули, що двері відкриті.

— Хто вони?

— Відлуння.

У мене похололо всередині.

Це слово вже траплялося в записах Анни.

Деніел повільно поставив ліхтар на кам'яну підлогу.

Його світло освітило дальню стіну зали.

І тільки тепер ми помітили величезний малюнок.

Він займав майже всю поверхню каменю.

Коло.

Озеро.

І дві постаті по різні боки води.

— Це карта.

Олівер підійшов ближче.

Його очі блищали від цікавості.

— Ні.

Деніел похитав головою.

— Це попередження.

У центрі малюнка був символ, схожий на той, що прикрашав ключ.

А навколо нього десятки написів.

Більшість стерлися від часу.

Та один залишався добре помітним.

"Коли дзеркало відкриється повністю — межа зникне."

— Що це означає?

Запитав Маркус.

Деніел не відповів одразу.

Його обличчя стало серйозним.

Навіть наляканим.

— Це означає, що два світи почнуть змішуватися.

Софія тихо видихнула.

— І це погано?

Усі подивилися на неї.

— Що?

— Просто уточнюю.

— Дуже погано, — відповів Деніел.

Я перевела погляд на малюнок.

І раптом помітила дещо дивне.

На одному з країв кам'яної стіни було нове зображення.

Значно новіше.

Його явно намалювали недавно.

Лише кілька місяців тому.

Я підійшла ближче.

І серце миттєво прискорилося.

На камені був намальований портрет.

Мій портрет.

Той самий одяг.

Те саме волосся.

Навіть родимка біля брови.

Усе збігалося.

Наче художник бачив мене особисто.

— Це неможливо...

Прошепотіла я.