Тунелі під Грейвудом

Наступного ранку школа виглядала так само, як і завжди.

Учні поспішали на уроки.

У коридорах лунав сміх.

Грюкали дверцята шафок.

Учителі розносили стоси зошитів.

Здавалося, ніби нічого не змінилося.

Ніби під старою будівлею не ховалися таємничі тунелі.

Ніби десь під ногами не лежали відповіді, які чекали понад шістдесят років.

Але тепер я дивилася на школу зовсім інакше.

Увесь день ми обмінювалися записками.

Навіть Олівер.

Що було справжнім дивом.

На останньому уроці Софія непомітно передала мені аркуш.

На ньому великими літерами було написано:

"СЬОГОДНІ ПІСЛЯ ЗАНЯТЬ."

Нижче:

"Я ВЖЕ БОЮСЯ."

Я ледь стримала усмішку.

І дописала:

"Я ТОЖ."

О четвертій годині ми зустрілися біля старого крила школи.

Саме там знаходилися найстаріші приміщення.

Частину кабінетів давно закрили.

Іншими майже не користувалися.

Коридор був порожнім.

Тихим.

Лампи на стелі ледве світили.

Навіть повітря тут здавалося старішим.

І холоднішим.

— Отже, — сказав Маркус. — Ми серйозно збираємося шукати таємний прохід під школою?

— Так.

— Просто уточнюю.

— Так.

— Чудово.

Я ненавиджу все це.

— Ні, не ненавидиш, — усміхнулася Софія.

— Ненавиджу.

— Брешеш.

— Можливо.

Генрі чекав на нас біля старих сходів до підвалу.

Він виглядав ще втомленішим, ніж учора.

Під очима залягли темні кола.

Але в руках він тримав товсту папку.

— Це старі креслення школи.

Старий поклав їх на підвіконня.

Ми одразу нахилилися ближче.

Пожовклі аркуші були вкриті схемами.

Лініями.

Позначками.

І дрібними написами.

Олівер почав уважно їх вивчати.

Через хвилину його очі розширилися.

— Тут справді є тунелі.

— Що? — одночасно вигукнули Софія і Маркус.

— Дивіться.

Він показав на нижню частину креслення.

Під основною будівлею проходила ціла мережа коридорів.

Деякі з них були позначені червоним чорнилом.

— Для чого вони потрібні?

Я подивилася на Генрі.

— Ніхто точно не знає.

— Як це?

— Частину тунелів побудували ще до школи.

— Тобто вони старші?

— Значно старші.

По спині пробіг холодок.

Мені це зовсім не сподобалося.

Ми спустилися до підвалу.

Старі бетонні сходи скрипіли під ногами.

Унизу пахло пилом.

І вологою.

Стіни були складені з темної цегли.

Подекуди на них виступала вода.

Ламп майже не було.

Лише кілька старих світильників.

І наші ліхтарики.

Підвал виявився набагато більшим, ніж я очікувала.

Тут знаходилися старі склади.

Покинуті комори.

Котельня.

Десятки труб тягнулися вздовж стелі.

Усе виглядало так, ніби його не чіпали багато років.

— Ми шукаємо старі двері, — сказав Генрі.

— Які саме?

— За щоденником Анни вони були заховані за стіною котельні.

Минуло майже пів години.

Ми оглядали кожен метр.

Кожну цеглину.

Кожен куток.

І вже починали втрачати надію.

Коли Софія раптом вигукнула:

— Знайшла!

Ми одразу підбігли.

Вона стояла біля старої стіни.

На перший погляд звичайної.

Але між цеглинами проходила дивна металева смуга.

Майже непомітна.

Нік провів по ній рукою.

— Це двері.

Серце забилося швидше.

Генрі мовчки кивнув.

Потім показав на невелику замкову щілину.

— Саме сюди підходить ключ.

У підвалі стало тихо.

Дуже тихо.

Навіть Софія перестала жартувати.

Я дістала бронзовий ключ.

Той самий.

Зі сторожки.

Він здався теплішим, ніж зазвичай.

Наче відчував, що наближається до свого замка.

Мої руки трохи тремтіли.

Я вставила ключ у щілину.

Він підійшов ідеально.

Пролунав тихий металевий звук.

Потім ще один.

І ще.

Наче всередині рухалися старі механізми.

Я повільно повернула ключ.

Усередині стіни щось клацнуло.

Гучно.

Дуже гучно.

А потім частина цегляної кладки почала рухатися.

Софія відкрила рота.

Маркус тихо прошепотів:

— Нічого собі...

Перед нами відкрився вузький прохід.

Темний.

Холодний.

І абсолютно невідомий.

З нього потягнуло сирим повітрям.