По той бік відображення

Після слів Генрі ніхто не промовив ні слова.

Туман повільно плив між деревами.

Чорне озеро залишалося нерухомим.

А старий чоловік стояв перед нами з ліхтарем у руці.

Його обличчя було серйозним.

Навіть сумним.

— Що означає "на інший бік"? — першою запитала Софія.

Генрі подивився на озеро.

Наче не хотів відповідати.

Але знав, що тепер уже мусить.

— Це місце старше за Грейвуд.

Старше за дороги.

Старше за перших поселенців.

— Озеро? — уточнив Маркус.

— Не зовсім.

Генрі похитав головою.

— Те, що приховане всередині нього.

Він повільно підійшов до води.

Ліхтар освітлював мокре каміння на березі.

— У кожній старій легенді є зерно правди.

Іноді дуже маленьке.

Іноді більше, ніж люди готові прийняти.

— Ви говорите загадками, — сказав Нік.

— Бо правда звучить ще дивніше.

Старий важко зітхнув.

— Деякі люди називали це іншим світом.

Інші — царством відображень.

А ще інші — Забутим берегом.

По спині пробіг холодок.

Я згадала слова Анни.

"Мені потрібно дізнатися, що знаходиться за відображенням."

Раптом усе почало складатися.

— Анна потрапила туди? — тихо запитала я.

Генрі подивився на мене.

— Так.

— Ви впевнені?

— Настільки, наскільки можна бути впевненим у таких речах.

Моє серце шалено калатало.

— Але як?

— Через Ворота.

— Які ще ворота?

Генрі показав на темну гладінь озера.

— Саме озеро.

На кілька секунд запанувала тиша.

Навіть Софія не знайшла слів.

— Ви хочете сказати, що озеро є порталом? — нарешті вимовив Маркус.

— Колись я теж сміявся б із цих слів.

— А зараз?

— А зараз я надто багато бачив.

Його голос став тихішим.

— Набагато більше, ніж хотів.

Вітер раптом посилився.

По поверхні води пробігли хвилі.

І я мимоволі здригнулася.

Мені здалося, що серед відображення дерев щось рухнулося.

Я кліпнула.

І все зникло.

Можливо, лише здалося.

А можливо — ні.

— А ключ? — запитав Нік.

— Для чого він?

Погляд Генрі одразу змінився.

Наче саме цього питання він боявся найбільше.

— Ключ відкриває двері.

— Які двері?

— Ті, які повинні залишатися зачиненими.

Софія нервово ковтнула.

— Звучить дуже погано.

— Так і є.

Генрі попросив нас зайти до сторожки.

Надворі швидко темнішало.

А туман ставав дедалі густішим.

Усередині старої будівлі було трохи тепліше.

Старий поставив ліхтар на стіл.

Його жовте світло освітило стіни.

І тоді я помітила дещо дивне.

На деревині були вирізані символи.

Десятки символів.

Схожих на той, що був на медальйоні.

Але трохи інших.

Наче частини однієї великої мови.

— Це захист.

Ми всі обернулися до Генрі.

— Захист від чого?

Старий довго мовчав.

Потім відповів:

— Від того, що приходить з іншого боку.

У кімнаті стало дуже тихо.

Генрі дістав зі своєї сумки старий зошит.

Потертий.

Темно-зелений.

Його сторінки пожовкли від часу.

— Це щоденник Семюела Райта.

Доглядача сторожки.

— Того, що зник? — уточнив Олівер.

— Так.

Старий відкрив одну зі сторінок.

Почерк був нерівним.

Наче людина писала поспіхом.

Генрі почав читати:

— "Відображення стало ближчим. Сьогодні я бачив постаті серед води. Вони дивилися на мене. І чекали."

Софія повільно відсунулася від столу.

— Мені це зовсім не подобається.

— Це лише початок, — тихо сказав Генрі.

Наступний запис був зроблений через кілька днів.

— "Ключ більше не можна залишати тут. Якщо вони знайдуть його, межа відкриється."

Нік одразу подивився на ключ.

Той лежав поруч із медальйоном.

Звичайний старий предмет.

І водночас, схоже, дуже небезпечний.

— Що таке межа? — запитала я.

Генрі закрив щоденник.

— Лінія між нашим світом і тим, що знаходиться по той бік озера.

— І вона може відкритися?

— Уже починає.

Від цих слів мені стало моторошно.

— Через мене?

Старий довго дивився на мене.

І зрештою кивнув.

— Частково.

— Чому?

— Бо твоя родина пов'язана з цією історією значно сильніше, ніж ти думаєш.

Моє серце завмерло.

Усі подивилися на мене.

Навіть Нік.

— Що ви маєте на увазі?