Сторожка в тумані

Усю дорогу додому я не могла відвести очей від листа.

Він лежав у мене на колінах.

Трохи зім'ятий.

Мовчазний.

Але водночас страшніший за будь-яку загрозу.

"Вона вже прокинулася."

Що це означало?

Хто прокинувся?

І чому незнайомець був упевнений, що ми зрозуміємо про кого йдеться?

За вікнами автомобіля пропливали темні дерева.

Дощ майже припинився.

Лише зрідка на скло падали поодинокі краплі.

Небо над Грейвудом було важким і похмурим.

Наче саме місто затамувало подих.

Наступного ранку мене розбудив телефон.

Повідомлення від Софії.

"ТЕРМІНОВО."

Я сонно відкрила чат.

"Що сталося?"

Відповідь прийшла миттєво.

"Я не спала пів ночі."

"І знайшла дещо."

"Дуже дивне."

Я одразу прокинулася.

Через сорок хвилин ми вже сиділи у шкільній бібліотеці.

Навіть раніше початку уроків.

Софія виглядала так, ніби випила три літри кави.

Очі блищали.

Волосся було скуйовджене.

А усмішка обіцяла неприємності.

— Отже, — сказала вона. — Поки нормальні люди спали...

— Ти лазила інтернетом, — перебив Маркус.

— Саме так.

— Передбачувано.

— Дякую.

Вона виклала на стіл роздруківки.

Їх було багато.

Дуже багато.

Навіть Олівер здивовано підняв брови.

— Ти знайшла щось корисне?

— Знайшла дещо цікаве.

На першій сторінці була стара газетна стаття.

1958 рік.

Через кілька місяців після зникнення Анни.

Я швидко почала читати.

"...поліція припинила пошуки..."

"...доказів злочину не знайдено..."

"...справу офіційно закрито..."

— Нічого нового, — сказав Нік.

— Почекай.

Софія поклала поруч другу статтю.

1961 рік.

Я прочитала заголовок.

І завмерла.

"Ще одне зникнення біля Чорного озера."

У мене пересохло в горлі.

Ми почали переглядати інші статті.

1968 рік.

1979 рік.

1987 рік.

1999 рік.

2012 рік.

І кожні кілька років історія повторювалася.

Зникала людина.

Майже завжди молода.

Майже завжди неподалік озера.

І майже ніколи її не знаходили.

— Це не може бути випадковістю, — тихо сказала я.

— Не може, — погодився Олівер.

Його голос звучав незвично серйозно.

— Але є ще дещо.

Він показав на останню статтю.

Найновішу.

Трирічної давнини.

Саме тоді, коли Нік отримав свого листа.

Ми переглянулися.

Нік теж це помітив.

— Покажи.

Я взяла вирізку.

На фотографії був хлопець років сімнадцяти.

Темне волосся.

Світла куртка.

Усмішка.

Звичайний підліток.

Підпис під фото:

"Зниклий безвісти — Деніел Грей."

Я уважно читала текст.

І раптом помітила знайоме речення.

"...востаннє його бачили поблизу старої сторожки..."

— Сторожки.

Усі одночасно подивилися на мене.

— Тієї самої? — запитав Маркус.

— Мабуть.

Нік задумливо схрестив руки.

— Виходить, сторожка все ще існувала три роки тому.

— А зараз?

— Не знаю.

Після уроків ми вирішили повернутися до міської бібліотеки.

Саме там працювала місіс Гарпер.

І якщо хтось у Грейвуді знав старі історії міста — то це була вона.

Бібліотека зустріла нас знайомим запахом старого паперу.

За вікнами вже починав згущуватися туман.

Перший справжній осінній туман цього року.

Він повільно огортав вулиці.

Робив усе навколо нечітким.

Нереальним.

---

Місіс Гарпер сиділа за стійкою.

Як завжди.

Акуратна зачіска.

Круглі окуляри.

Тепла усмішка.

Але коли ми згадали сторожку...

Усмішка зникла.

Лише на мить.

Та цього вистачило.

— Звідки ви про неї дізналися?

— Знайшли на старій карті.

Вона мовчала кілька секунд.

Наче приймала рішення.

Потім зітхнула.

— Багато років тому там жив доглядач лісу.

— Один?

— Так.

Його звали Семюел Райт.

— Що з ним сталося?

Місіс Гарпер поправила окуляри.

— Він зник.

У бібліотеці стало тихо.

Знову.

Чергове зникнення.

Чергова людина.

Чергова таємниця.

Усе це починало складатися в одну моторошну картину.

— А де знаходиться сторожка?