Сімейні секрети

Тієї ночі я майже не стулила очей.

Після повідомлення Ніка та дивної постаті біля лісу кожен шерех змушував мене здригатися.

Вітер стукав гілками у вікно.

Старий будинок поскрипував.

А тіні на стінах постійно змінювалися.

Кілька разів я навіть вставала з ліжка й перевіряла двір.

Але там нікого не було.

Лише темрява.

І сосни.

Високі, нерухомі, мов вартові.

Медальйон лежав на столі.

Відкритий.

Поруч із запискою Анни.

Я перечитала її, мабуть, разів двадцять.

"Шукай старий будинок на пагорбі."

"Не довіряй чоловікові з годинником."

Ці слова не виходили з голови.

Наступного ранку дощив дрібний осінній дощ.

Небо затягнули важкі сірі хмари.

Грейвуд здавався похмурішим, ніж зазвичай.

На уроках я майже не слухала вчителів.

Перед очима постійно стояла фотографія Анни.

Дівчина зі світлими очима.

Дівчина з моїм прізвищем.

Дівчина, яка зникла майже сімдесят років тому.

І яка, схоже, залишила повідомлення саме для мене.

Після занять ми знову зустрілися в бібліотеці.

Софія прийшла першою.

Як завжди галаслива.

Як завжди енергійна.

Вона буквально влетіла між книжковими рядами.

— У мене новини!

— Це небезпечно, коли ти так кажеш, — зітхнув Маркус.

— Неправда.

— Правда.

— Добре, можливо трохи.

Вона сіла за стіл.

І переможно посміхнулася.

— Я знайшла старий будинок.

Ми всі завмерли.

— Що? — одночасно перепитали я та Нік.

— Старий будинок на пагорбі.

— Як?

— Інтернет існує.

Олівер важко зітхнув.

— Іноді я забуваю про це.

Софія показала телефон.

На екрані була стара фотографія.

Будинок.

Великий.

Двоповерховий.

Побудований із темної деревини.

Його дах був крутим і високим.

Вузькі вікна нагадували очі.

Будівля стояла на пагорбі за кілька кілометрів від міста.

Серед дерев.

Самотня.

Майже покинута.

— Люди називають його Будинком Розерів, — сказала Софія.

— Чому?

— Колись там жила одна багата родина.

А потім усі раптом виїхали.

— Коли?

— У п'ятдесятих роках.

Ми з Ніком переглянулися.

Саме тоді жила Анна.

Через годину ми вже їхали старою дорогою за місто.

Небо ставало дедалі темнішим.

Дощ посилився.

Дерева вздовж дороги хиталися під поривами вітру.

Маркус був за кермом старого пікапа свого батька.

Софія сиділа поруч.

Олівер переглядав записи про будинок.

Я сиділа позаду разом із Ніком.

І дивилася у вікно.

Мене не полишало дивне відчуття.

Наче ми наближаємося до чогось важливого.

І небезпечного.

Пагорб з'явився раптово.

Високий.

Зарослий старими дубами.

На його вершині стояв будинок.

Навіть здалеку він виглядав моторошно.

Вікна були темними.

Фарба майже повністю облупилася.

Частина огорожі давно впала.

Але попри занедбаний вигляд будівля все ще здавалася величною.

Наче відмовлялася визнавати, що її час минув.

— Ого, — прошепотіла Софія.

— Саме так, — погодився Маркус.

Навіть він виглядав трохи напруженим.

Піднімаючись схилом, ми дедалі більше відчували дивну атмосферу цього місця.

Трава була надто високою.

Доріжка майже зникла.

А дерева навколо здавалися неприродно тихими.

Не співали птахи.

Не було чути навіть комах.

Лише вітер.

І скрип старих гілок.

Будинок стояв перед нами.

Величезний.

Темний.

І дивився на нас порожніми вікнами.

Головні двері виявилися незамкненими.

Коли Маркус штовхнув їх плечем, усередині пролунав протяжний скрип.

Ми увійшли.

Повітря пахло пилом.

Старим деревом.

І чимось вогким.

У просторому холі стояли залишки меблів.

Перекинутий стіл.

Розбита шафа.

Сходи на другий поверх.

Усе вкривали товсті шари пилу.

Складалося враження, що тут ніхто не був десятиліттями.

— Під сходами, — нагадала я.

— Так, — кивнув Нік.

Ми підійшли до сходів.

Там була невелика комірчина.

Старі дверцята ледве трималися на завісах.

Маркус відкрив їх.

Усередині було темно.

Софія ввімкнула ліхтарик телефону.

Світло ковзнуло по підлозі.

По коробках.

По старих речах.

І раптом...