Дорога до озера

Тієї ночі я майже не спала.

Медальйон лежав на письмовому столі поруч із ліжком.

Маленький.

Старий.

Потемнілий від часу.

Здавалося, він не робив абсолютно нічого.

Просто лежав.

І все ж я постійно дивилася на нього.

Наче боялася відвести погляд.

Наче він міг зникнути.

Або навпаки — зробити щось дивне.

За вікном шумів вітер.

Гілки сосен билися одна об одну.

По кімнаті ковзали тіні.

У якийсь момент я піднялася з ліжка й узяла медальйон до рук.

Метал був холодним.

Незвично холодним.

Я провела пальцем по літерах.

"А.С."

Ті самі ініціали.

Мої.

Але це не могло бути випадковістю.

Не після листа.

Не після карти.

Не після озера.

Я відчувала це всією душею.

---

Наступного ранку Грейвуд зустрів мене густим туманом.

Він огортав будинки.

Вулиці.

Дерева.

Місто виглядало так, ніби плавало серед хмар.

Навіть знайомі місця здавалися чужими.

Мама вже збиралася на роботу.

Вона стояла біля кухонного столу з чашкою кави.

Світле волосся спадало їй на плечі.

Сірий светр робив її молодшою.

Але втома під очима нікуди не зникла.

— Ти погано спала?

Я здригнулася.

— Що?

— У тебе такий вигляд, ніби ти всю ніч дивилася фільми жахів.

Я нервово усміхнулася.

— Просто звикаю до нового місця.

Мама уважно подивилася на мене.

Здавалося, вона хоче щось сказати.

Але передумала.

— Якщо щось турбує, можеш поговорити зі мною.

— Знаю.

І від цього стало трохи соромно.

Бо я приховувала від неї дуже багато.

---

У школі було шумно.

Перерва щойно почалася.

Коридори заповнилися учнями.

Хтось поспішав до їдальні.

Хтось стояв біля шафок.

Хтось просто базікав із друзями.

Я саме діставала підручник, коли поруч виникла Софія.

Наче матеріалізувалася з повітря.

— У тебе такий вигляд, ніби ти бачила привида.

— Доброго ранку тобі теж.

— Отже, бачила.

— Ні.

— Бачила.

— Ні.

— Тоді чому ти така дивна?

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Я розсміялася.

І відчула, як напруга трохи відступає.

Саме за це я вже любила Софію.

Поруч із нею було важко довго хвилюватися.

---

Після уроків ми зустрілися в бібліотеці.

Не міській.

Шкільній.

Вона займала майже весь другий поверх старого корпусу.

Великі вікна пропускали багато світла.

Між книжковими стелажами стояли дерев'яні столи.

У повітрі пахло папером і поліруванням для меблів.

Маркус сидів за одним зі столів.

Перед ним лежав ноутбук.

Олівер читав товсту книгу з історії міста.

Софія їла печиво.

Ігноруючи табличку "Не їсти в бібліотеці".

Нік стояв біля вікна.

Коли я підійшла, він одразу помітив медальйон.

— Ти взяла його із собою.

— Так.

Я поклала знахідку на стіл.

Усі нахилилися ближче.

Навіть Олівер відклав книгу.

Що саме по собі було історичною подією.

— Ого, — прошепотіла Софія.

— Старий, — сказав Маркус.

— Дуже старий, — уточнив Олівер.

Нік мовчав.

Він дивився на символ.

Той самий знак.

Коло зі зіркою.

---

— Нам потрібно дізнатися, кому він належав.

Софія одразу загорілася ідеєю.

— Розслідування!

— Це не детектив, — сказав Маркус.

— Тепер уже так.

— О ні.

— О так.

Я усміхнулася.

Навіть Нік ледь помітно посміхнувся.

І саме тоді Олівер різко випростався.

— Зачекайте.

— Що? — запитали ми одночасно.

Він швидко відкрив книгу.

Почав перегортати сторінки.

Одна.

Друга.

Третя.

Потім зупинився.

— Я вже бачив цей символ.

Усі миттєво нахилилися ближче.

На сторінці була стара фотографія.

Чорно-біла.

На ній стояло кілька людей.

Чоловіки.

Жінки.

І одна дівчина.

На шиї дівчини висів медальйон.

Точно такий самий.

---

Я відчула, як серце починає битися швидше.

— Хто вона?

Олівер прочитав підпис.

Його очі розширилися.

— Це неможливо.

— Що там написано?

Він підняв голову.

І подивився прямо на мене.