Осінній фестиваль

Уранці мене розбудив не будильник.

І навіть не дощ, який майже щодня навідувався до Грейвуда.

Мене розбудило повідомлення.

Телефон лежав на тумбочці поруч із ліжком і безперервно вібрував.

Я розплющила очі.

Кімната була занурена в м'яке сіре світло ранку.

За вікном повільно хиталися верхівки сосен.

На склі блищали краплі нічного дощу.

Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у стелю.

Потім згадала.

Лист.

Горище.

Повідомлення від Ніка.

Миттєво сіла на ліжку.

Серце закалатало швидше.

Я схопила телефон.

На екрані світилася нова переписка.

Від Софії.

"Ти ще спиш?"

"Новенька!"

"Не забудь!"

"Фестиваль сьогодні!"

"Усе місто там буде!"

Я мимоволі усміхнулася.

Софія була схожа на маленький ураган.

Ми познайомилися лише кілька днів тому, але здавалося, ніби вона знала мене вже багато років.

Я відповіла:

"Пам'ятаю."

Повідомлення прийшло майже одразу.

"Добре."

"А то я б прийшла тебе витягувати."

"Серйозно."

"Через вікно."

Я засміялася.

За сніданком мама виглядала значно бадьорішою, ніж останніми днями.

На її обличчі вперше з'явилася справжня усмішка.

— Схоже, ти вже знайшла друзів.

— Можливо.

— Це добре.

Вона поставила переді мною чашку гарячого какао.

— Як тобі місто?

Я замислилася.

Грейвуд залишався дивним.

Красивим.

Затишним.

І водночас сповненим таємниць.

— Незвичне.

— Це правда.

Мама усміхнулася.

— Коли я була маленькою, ми з бабусею кілька разів проїжджали через подібні містечка.

Тут час ніби рухається повільніше.

Я кивнула.

Саме так усе й відчувалося.

Близько одинадцятої я вийшла з дому.

Повітря було прохолодним.

Осінь остаточно захопила місто.

Небо вкривали світлі хмари.

Сонце лише зрідка визирало між ними.

Вулиці Грейвуда сьогодні виглядали зовсім інакше.

Усюди висіли прикраси.

Гірлянди з листя.

Помаранчеві стрічки.

Ліхтарики у формі гарбузів.

На центральній площі вже збиралися люди.

Здавалося, ніби все місто вирішило провести день саме тут.

Я повільно йшла вулицею.

Повз мене проходили сім'ї з дітьми.

Літні пари.

Підлітки.

Усі усміхалися.

На кожному кроці відчувався аромат кориці.

Яблучного пирога.

Карамелі.

Смажених горіхів.

У животі одразу забурчало.

Фестиваль проходив у центральному парку.

Парк був величезним.

Його оточували старі клени.

Деяким деревам, мабуть, було понад сто років.

Їхні гілки утворювали справжній золотий купол над алеями.

Листя повільно кружляло в повітрі.

М'яко падало на землю.

У центрі парку стояв фонтан.

Саме біля нього я помітила знайомі обличчя.

Софія махала руками так активно, що її можна було помітити за кілометр.

Її коротке руде волосся сьогодні виглядало ще яскравішим.

Веснянки вкривали ніс і щоки.

На ній була зелена куртка та помаранчевий шарф.

Поруч стояв високий темношкірий хлопець.

Його звали Маркус.

Він був майже на голову вищий за всіх інших.

Широкі плечі.

Добрі карі очі.

І спокійна усмішка.

Маркус завжди справляв враження людини, яку дуже складно вивести з рівноваги.

Третім був худорлявий хлопець в окулярах.

Олівер.

Він навіть зараз тримав книгу.

Серйозно.

Посеред фестивалю.

З книгою.

— Вона прийшла! — вигукнула Софія.

— Ми бачимо, — відповів Маркус.

— Не бурчи.

— Я не бурчу.

— Бурчиш.

— Не бурчу.

— Бурчиш.

Я засміялася.

Олівер навіть не підняв очей від книги.

— Вони так уже годину.

— Ти рахував? — запитала Софія.

— Так.

— Це трохи дивно.

— Я знаю.

— Дуже дивно.

— Я знаю.

— Добре.

— Добре.

Я знову засміялася.

Вперше за довгий час поруч із цими людьми я почувалася по-справжньому легко.

Ми гуляли фестивалем майже годину.

Тут було неймовірно багато всього.

Невеликі ярмаркові будиночки.

Музиканти.

Художники.

Продавці солодощів.

Майстри різьблення по дереву.

На одному зі стендів місцевий коваль показував, як створюють металеві прикраси.

На іншому жінка похилого віку продавала саморобні свічки.