Загублений конверт

Усю ніч мені снилася бібліотека.

Високі полиці.

Старі книги.

І сріблясті очі Ніка.

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Небо за вікном було затягнуте сірими хмарами.

Вітер гойдав верхівки сосен за будинком.

Їхні темні силуети нагадували велетнів, що завмерли в очікуванні.

Я довго лежала під ковдрою, дивлячись у стелю.

Перед очима знову і знову виникало обличчя дивного хлопця.

"Тебе звати Аліна?"

Звідки він знав?

Я була новенькою в місті.

Майже нікого тут не знала.

І все ж він назвав моє ім'я ще до того, як я представилася.

Від цієї думки ставало не по собі.

---

Після сніданку мама поїхала на роботу.

У будинку запанувала тиша.

Така тиша буває лише у старих будівлях.

Чути було лише цокання годинника у вітальні та тихе поскрипування деревини.

Ніби сам будинок жив власним життям.

Я вирішила продовжити розкладати речі.

На горищі ще залишалося кілька коробок.

Дерев'яні сходи вели під самий дах.

Коли я відчинила люк, у ніс одразу вдарив запах старого дерева, пилу та сухого паперу.

Горище було просторим.

Похилий дах підтримували товсті дерев'яні балки.

Крізь маленьке кругле вікно проникало тьмяне світло.

У променях сонця кружляли пилинки.

По кутках стояли старі меблі.

Крісло-гойдалка.

Пожовклі валізи.

Поламані рамки для фотографій.

І десятки коробок.

Мені стало цікаво.

Будинок був старим.

Можливо, тут залишилося щось від попередніх власників.

Я відкрила одну коробку.

У ній лежали журнали двадцятирічної давнини.

У другій — старий посуд.

У третій — пожовклі фотографії.

На них були люди, яких я ніколи не бачила.

Чоловік у капелюсі.

Жінка з темними кучерями.

Маленька дівчинка із сумною усмішкою.

Мені чомусь здалося, що вона дивиться прямо на мене.

Я швидко відклала фото.

І саме тоді помітила невелику дерев'яну скриньку.

Вона стояла під самою балкою.

Наче її спеціально сховали.

Скринька була темно-коричневою.

Її поверхню вкривали різьблені візерунки з листя та квітів.

Металева застібка давно потьмяніла від часу.

Серце чомусь забилося швидше.

Я обережно відкрила її.

Усередині лежали старі листи.

Десятки листів.

Акуратно складені один на одному.

Деякі конверти були пожовклими.

Інші майже розсипалися від старості.

Я почала перебирати їх.

І раптом завмерла.

На одному конверті було написано ім'я.

Моє ім'я.

"Аліна."

У мене пересохло в горлі.

Я перечитала напис ще раз.

Потім ще.

Помилки не було.

Аліна.

Саме так.

Тим самим почерком.

Тими самими літерами.

Конверт виглядав дуже старим.

Папір уже пожовтів.

Кути були потерті.

Наче лист пролежав тут багато років.

Це було неможливо.

Я переїхала сюди лише кілька днів тому.

Ніхто не міг залишити його для мене.

Руки почали тремтіти.

Повільно я відкрила конверт.

Усередині лежав складений аркуш.

На ньому було лише кілька рядків.

"Якщо ти читаєш цього листа, значить усе почалося.

Не довіряй тому, що бачиш.

І особливо не довіряй лісу.

Він пам'ятає більше, ніж люди.

Коли прийде час, знайди камінь біля Чорного озера.

Там ти дізнаєшся правду."

Без підпису.

Без дати.

Без пояснень.

Лише ці дивні слова.

По спині пробіг холодок.

Я швидко озирнулася.

На горищі нікого не було.

Та раптом мені здалося, ніби хтось стоїть за спиною.

Я різко обернулася.

Порожньо.

Лише старі коробки та балки.

Але відчуття не зникло.

---

До вечора я не могла думати ні про що інше.

Лист лежав у моїй кімнаті.

На письмовому столі.

Я перечитувала його знову і знову.

Хто його написав?

І головне — звідки ця людина знала моє ім'я?

Надворі почався дощ.

Краплі билися об скло.

Сосни хиталися під вітром.

Кімната поступово занурювалася в сутінки.

Раптом мій телефон завібрував.

Повідомлення.

Номер був незнайомий.

"Ти знайшла лист, правда?"

Я завмерла.

Моє серце пропустило удар.

Пальці похололи.

Я швидко набрала відповідь.

"Хто це?"

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Потім з'явилося нове повідомлення.